Він став справжнім гімном радянських морських курортів. Люди танцювали під його мелодію в піонерських таборах, висловлювали свої почуття під шум хвиль і знімали спогади на приголомшливому фоні Чорного моря. Однак багато хто не підозрює, що ця мелодія не радянського походження, і не виключно про кохання, і тим більше не про відпочинок, передає Ukr.Media .
Його витоки сягають Японії, створені в зовсім іншому дусі.
Японська елегія: Прощання з існуванням
Мелодія, яку ми впізнаємо як «Біля моря, біля синього моря», насправді має японську назву Umi, що перекладається як «Море». Він був створений у 1933 році композитором Шінья Кікучі та поетом Харуо Сато. Проте це була далеко не безтурботна курортна пісня. Натомість це прощальна балада, майже реквієм.
В оригінальній ліриці море символізує не відпочинок і коктейлі, а вірність і смертність. Море манить головного героя пожертвувати життям за імператора та батьківщину. Він служить місцем останнього спочинку, схожим на колиску, в якій людина лягає на вічність.
Ось перефразована версія віршів з японського перекладу:
«Якщо я загину, нехай мої останки спочивають у морі,
Якщо я виживу, мої кістки залишаться біля його берегів.
Все своє існування я присвятив своїй країні,
Тепер мене знову вітає море…”
Пісня виражає глибокий стан людини, яка вийшла за межі страху смерті, відчуваючи глибокий зв’язок із морем — подібний до єдності з вічністю.
Як пісня потрапила в СРСР?
Після Другої світової війни Японія, зазнавши поразки, відкрила свої двері для культурних обмінів. Примітно, що пісня «Умі» потрапила до Радянського Союзу в 1950-х роках, що призвело до справжнього музичного ренесансу.
Радянські лірики сприйняли щемливу та меланхолійну мелодію, створивши абсолютно новий набір пісень — зосереджених на романтичних вилазках на курортах, ніжних хвилях і легковажному флірті. Не було включено жодного натяку на смерть, жертвоприношення чи імператора. Все перетворилося на щось яскраве, тепле, романтичне.
Від імперських гімнів до улюблених пляжів
В СРСР пісню зустріли тепло. Її виконували різні артисти, її крутили по радіо, на шкільних танцях і навіть знімали у фільмах. Він став символом чогось ніжного і безтурботного — абсолютно відмінного від намірів його японського творця.
Це ілюструє ситуацію, коли музика зажила власним життям, досягнувши блискучого успіху. Мелодія, народжена в тривожній атмосфері довоєнної Японії, перетворилася на саундтрек радянських відпусток.
Інтригуючий парадокс
Іронія полягає в тому, що пісня, призначена як прощальний гімн, перетворилася на гімн зустрічі. Замість солдата мова йшла про коханця. Замість того, щоб прощатися з життям, він святкував перший поцілунок. Море все ще хвилюється, але тепер воно робить це в ім’я кохання.
Така природа культури: їй бракує кордонів, але вона має чудову здатність до трансформації. Іноді, щоб дозволити мелодії звучати по-справжньому, потрібно змінити текст, а не ноти.
Тож наступного разу, коли ви почуєте знайоме «біля моря, біля синього моря», згадайте: колись у Токіо ця мелодія лунала зовсім в іншому контексті — як тужливий шепіт духу самурая. Для нас він залишається як нагадування про перше кохання та аромат теплого моря. І в цьому його краса.
Джерело: ukr.media
