29 вересня в Україні вшановують пам'ять людей, убитих гітлерівськими нацистами в Бабиному Яру. Саме в цей день у 1941 році тисячі київських євреїв вишикували в колонну і погнали до місця майбутнього розстрілу. За попередніми підрахунками, понад 30 тисяч людей було вбито лише за два дні — 29-30 вересня. Саме цей масовий розстріл євреїв у Бабиному Яру став символом "Голокосту від куль" і нацистської політики масового знищення людей. Напередодні важливої дати ми поговорили з Розою Тапановою — директоркою Національного історико-меморіального заповідника "Бабин Яр" — про важливість збереження пам'яті, роботу з молодим поколінням і міжнародну діяльність НІМЗ.
Роза Тапанова
Реклама.
Одна із цілей діяльності Національного історико-меморіального заповідника "Бабин Яр", розвитком якого ви опікуєтеся вже біля трьох років, — збереження пам’яті про трагедію Бабиного Яру попри всі обставини. Кожного року команді заповідника вдається знаходити нові способи привертати увагу до цієї важливої дати — 29 вересня. Що ви підготували цього року?
Цьогоріч до 83-х роковин трагедії Бабиного Яру ми підготували особливий проєкт під назвою "Хтось був сусідом: Вибір, людська поведінка та Голокост", важливий з кількох боків. По-перше, ця експозиція порушує питання вибору кожної людини — тут і зараз, коли кожен за себе вирішує — у складних умовах військового часу бути спостерігачем, допомагати або рятувати. Експозиція акцентує увагу на одному з центральних питань про Голокост: як він став можливим? Відповідальність Адольфа Гітлера та інших нацистів незаперечна, але Голокост був реалізований незліченною кількістю дій інших людей. Яку роль відігравали звичайні люди? Сьогодні, на жаль, ці питання актуальні знову.
Інший важливий аспект — співорганізатором виставки є Меморіальний музей Голокосту в США, який належить до найвідоміших спеціалізованих історичних музеїв світу. Ми декілька разів відвідували колег, а минулого року робили спільний проєкт, пов'язаний з унікальною колекцією українського історика Іллі Левітаса. Свого часу йому вдалося зібрати максимально повну інформацію про перших жертв, розстріляних 29 вересня. Під час цього співробітництва ми дізналися, що вашингтонський музей має практику перевізних експозицій, які вже були показані в Польщі та Німеччині — захотіли привезти її в Україну. Перші перемовини почалися ще в грудні 2023-го, а вже влітку ми обговорювали конкретні організаційні кроки. Ця співпраця важлива саме усвідомленням того, що ми існуємо в міжнародному контексті, співпрацюємо з однією з найвпливовіших інституцій світу в питаннях Голокосту.
Експозиція "Хтось був сусідом…" містить фотоматеріали, спогади очевидців переслідування євреїв в різних країнах Європи, історичні відомості щодо політики нацистів, залученості місцевого населення до злочинів проти євреїв — як активної, так і “мовчазної”. Усвідомлення того, що Голокост став можливий не лише завдяки нацистському керівництву та послідовникам, але й тому, що звичайні люди в Німеччині та по всій Європі з різних причин були мотивовані до мовчазної згоди або колаборації в геноциді, є критично важливим для розуміння його уроків.
За вашими відчуттями, наскільки змінилося ставлення до подій у Бабиному Ярі після початку повномасштабного вторгнення, коли сталися Буча, Маріуполь і всі інші трагедії?
Я бачу, що велика кількість молодих людей почали цікавитися історією – наша нова експозиція також розрахована на студентів та навіть школярів, які на власні очі можуть побачити ці документи, провести історичні паралелі із сьогоденням та зробити власні висновки. Ми постійно отримуємо листи від шкіл, молодіжних організацій та різноманітних інституцій. Ми не хочемо бути місцем, куди приходять раз на рік і якого бояться через його жахливу історію. НІМЗ вже став місцем для обговорень, певної рефлексії. Ми бачимо, що хтось приходить із запитом більше дізнатися про історію, а хтось шукає опори, конкретні приклади, які допоможуть жити зараз, вже під час цієї війни. Приходять до нас і військові, які шукають відповіді на свої питання. Ми відкриті для всіх.
Яким сьогодні має бути меморіальне місце, щоб зацікавити людей, особливо молодь?
Як я вже казала, сьогодні саме життя робить історію цікавою людям, незалежно від віку, але нам все одно треба постійно рухатися, пропонувати нові формати взаємодії, формувати нові традиції відвідування меморіальних місць. У радянські часи в таких місцях могли влаштовувати навіть парки дозвілля, що саме собою звучить дико. Також ми бачили чимало місць пам'яті в радянських країнах, де головним символом був вогонь — а це абсолютно нетактильна стихія, ти не можеш підійти близько. У цих пошуках правильної моделі зрозуміли, що нам потрібен музей, який буде частиною великого меморіального комплексу. Наш музей почав будуватися ще до початку повномасштабного вторгнення. Звісно, зараз це відбувається досить повільно, але головне, що ми не зупиняємося. Повторю, нам важливо зробити живе місце, хоч ми і говоримо на важкі теми. Наприклад, багато людей навіть не знають про Куренівську трагедію, що це була величезна техногенна катастрофа, а однією з її причин було бажання приховати історію Бабиного Яру. Ми про це розповідаємо, чесно і просто. В той же час на прикладі унікальної дерев'яної синагоги ми показуємо, скільки Україна втратила під час Другої світової війни.
На вашу думку, як правильно говорити про сьогоднішні події, документувати їх, щоб коректно донести всю інформацію до майбутніх поколінь?
Перше й найголовніше — зберігати всі документи. Вони є базою та основою. Треба збирати й фіксувати всю наявну інформацію, артефакти та свідчення. Робота з останніми також має цілу низку правил, щоб отримати об'єктивні дані. У кожного своя історія втрат під час цієї війни, і дуже легко піддатися емоціям. Треба окремо збирати докази, коректно обробляти дані та робити висновки. Як на мене, найбільша складність криється саме тут — зробити правильну інтерпретацію. На власному досвіді ми нещодавно це побачили, коли відкрили в Литві виставку "Бахмут. Обличчя геноциду 1942 | 2022". Деякі люди, які ще навіть не бачили виставки, почали писати, що ми порівнюємо геноциди й невілюємо історію Голокосту. Ось це і є питання оптики, власної інтерпретації. Виставка ж має на меті донести до якомога ширшої аудиторії трагедію Бахмута — як Голокост 1942 року, коли в місті було вбито понад 3000 мирних жителів, здебільшого євреїв, так і свідоме знищення міста російськими військами в 2022-2023 роках, що призвело до руйнування будинків, де мешкали понад 80 тисяч людей. Ми розповідаємо історію одного міста, на його прикладі демонструємо результати дії тоталітарних режимів, а не невілюємо історію.
Розкажіть про міжнародну діяльність НІМЗ — над чим ви зараз працюєте?
Робота з міжнародною спільнотою — це окремий величезний пласт роботи. Коли ми почали відвідувати музеї Голокосту по світу, то зрозуміли, що Україна просто була відсутня на цих майданчиках. Спочатку там завжди був СРСР, потім Росія — вони просто забрали собі цю історію, тому багато європейців і не вірили, що росіяни можуть почати таку війну. Для них вони завжди були рятівниками. Сьогодні нам треба змінювати ці меседжі — коли ми відсутні, то говорять за нас, а не ми. Виставка, присвячена Бахмуту, зокрема, допомагає це зробити.
На неї був величезний попит в Україні, а в останні дні експозиції до нас прийшли посли деяких європейських країн, які були неймовірно вражені. Серед них був і посол Литви, який запропонував показати цей проєкт в його країні. Місцем проведення ми обрали Каунас. За часів нацистської Німеччини місцевий IX Форт став місцем масових вбивств, здебільшого євреїв, а зараз там функціонує великий меморіальний комплекс. У Каунаса є ще одна важлива паралель з Києвом — нацисти тут також практикували так званий "Голокост від куль", коли людей вбивали недалеко від місць їхнього проживання. Біля 50 000 євреїв загинули у цьому литовському місті.
Відкриття виставки "Бахмут. Обличчя геноциду 1942 | 2022" у Литві
Спеціально під архітектуру IX Форту ми адаптували нашу виставку, розробляли окремий план. Це був дуже потужний досвід. На наступний день після відкриття до музею стояла черга. Зараз вже плануємо наступний рік — хочеться повезти "Бахмут" у Польщу та Німеччину. У нас маленька команда, яка насамперед сфокусована на розвитку НІМЗ "Бабин Яр" всередині країни. Але запити є — і ми з ними працюємо. Наприклад, Канада питає про нашу власну експозицію, присвячену самому Бабиному Яру, — на ній ми показували шлях київських євреїв через лінію втрат, а також лінії втрат в українській історії — у багатьох досі немає уявлення, скільки трагедій пережила наша країна за цей короткий час.
Ще з важливих міжнародних ініціатив хочеться відзначити проєкт, присвячений Дмитру Клебанову. Це композитор з Харкова, українець єврейського походження, який написав симфонію "Пам'яті мучеників Бабиного Яру". Він завершив її у 1945 році. Це перша у світі симфонія про Голокост. За життя композитора твір прозвучав лише один раз — у 1947 році в Харкові. Після цього симфонію негайно заборонили, скасували заплановані виконання, а автора звинуватили у формалізмі. За життя композитора твір більше не звучав. Наприкінці 1980-х симфонію зіграв у Києві український диригент Ігор Блажков з Державним симфонічним оркестром, у 2011 році відбулося виконання в Харкові силами Харківського університету мистецтв. Обидва виконання були недосконалими, оскільки на той час не було доступу до композиторського рукопису, а музиканти використовували копію партитури з численними помилками, а також оркестрові партії, що були в жахливому стані. Для нового виконання потрібно було заново відредагувати весь величезний за обсягом твір. У цьому НІМЗ “Бабин Яр” допомогли Харківський національний університет мистецтв і український композитор Олександр Щетинський. Симфонія насичена фольклором двох народів — єврейського й українського. В ній є чимало цитат з творів Бетховена, Брукнера, Малєра — кожна з цитат має певний символічний сенс. Все це об’єднано в масштабне музичне полотно, що стверджує духовну велич єврейського та українського народів. Символічно й те, що цей твір було створено в Харкові, — особливо тепер, коли це місто від перших днів війни перебуває під постійними обстрілами. Ось одне з наших завдань, щоб Симфонію Клебанова почув світ, а в Києві вона вже буде грати якраз 29 вересня — о 19:00 в Національній філармонії України.
Які ваші власні мрії, як керівниці Національного історико-меморіального заповідника "Бабин Яр"?
Моя мрія — організувати велику виставку, де будуть зібрані роботи українців після 1944 року, присвячені Бабиному Яру та іншим важливим подіям, які тоді замовчувалися. Я щиро вірю, що мистецтво лікує, і саме завдяки йому можна було говорити без слів про те, що болить, коли не можна ставити пам'ятники, відкривати меморіали й говорити відкрито. У цьому контексті мені дуже близький вислів художника Матвія Вайсберга: "Коли не можна говорити про злочини, навіть розмова з деревом говорить про злочини".
Мені важливо, щоб історію Голокосту не забували, бо вона є і частиною історії України. Я проїхала багато місць і розумію, що треба працювати з громадами, розповідати, що відбувалося в їхніх містах за часів Другої світової. Поставити пам'ятник — мало. Щоб за цим місцем доглядали, відносилися до нього з повагою — треба мати ці знання. Історія Голокосту — це не тільки історія євреїв, а всієї України, як і історія переселення кримських татар чи Голодомор. Відвідування таких місць має бути в загальній культурі. Тільки з початку повномасштабного вторгнення ми зробили 14 заходів — це і є постійне нагадування, як формує звичку. Люди самі вже знають про нас і приходять. Хочеться масштабувати цю культуру.
Ще одна важлива для мене частина роботи — це фандрейзінг. Так, політика пам’яті та меморіалізація мають бути прерогативою держави, але й приватна допомога також потрібна, як це працює, наприклад, у Польщі.
З якої літератури ви б радили почати знайомство з темою трагедії Бабиного Яра?
По-перше, я всіх запрошую до нас — наші експозиції дають повну картинку того, що відбувалося в Бабиному Яру 83 роки тому. Серед літератури я б виділила такі видання:
– "Бабин Яр. Голосами" Маріанни Кіяновської;
– "Бабин Яр" Анатолія Кузнєцова;
– "Чорна книга" за редакцією Василя Гроссмана, Іллі Еренбурга;
– "Бабин Яр: Історія і памʼять" за редакцією Владислава Гриневича, Павла-Роберта Маґочія;
– "Геноцид. Вступ до глобальної історії" Адама Джонса;
– "Війна та геноцид. Коротка історія Голокосту" Доріса Л. Берґена;
– "Ніч. Світанок. День" Елі Візеля.
Більше дізнатися про діяльність Національного історико-меморіального заповідника "Бабин Яр" можна за посиланням.
