Вже понад шість років в Києві працює “ательєнормально” — майстерня митців із трисомією 21 та без неї. Її співзасновник та куратор Стас Туріна, а також митці та мисткині розповідають про те, чому інклюзивне суспільство — наша спільна відповідальність.
Куратори майстерні “ательєнормально” — учасники проєкту Vogue Ukraine Leaders.
Реклама
“ательєнормально” — майстерня митців із синдромом Дауна та без — працює вже понад шість років. Цьогоріч роботи митців “ательєнормально”, разом з нейровідмінними художниками з "Майстерні можливостей", беруть участь у національному павільйоні на Венеційській бієнале, який курують Вікторія Бавикіна та Максим Горбацький. Їхні твори є частиною експозиції із серії листівок мисткині та кураторки Катерини Бучацької “Щирі вітання”. Під час війни звичні привітання зі святами здаються химерними — так само людям із синдромом Дауна важко зрозуміти метафори й порівняння, і проєкт є способом продемонструвати їхній спосіб мислення. “Щирі вітання” допомагає спробувати зрозуміти спосіб мислення та життя людей з розладами аутистичного спектра або із синдромом Дауна і є по-справжньому інклюзивним, адже інклюзія — це про рівну залученість до різних процесів.
У роботі митцям “ательєнормально” допомагають їхні колеги — співзасновники студії Станіслав Туріна та Катерина Лібкінд. Туріна і Лібкінд — партнери в житті та в роботі. 34-річна Катя закінчила факультет сценографії в київській Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури, була учасницею київської художньої групи “Монтаж”, кураторського колективу культурної платформи “Плівка” та створювала сценографію для музичних перформансів агенції “Ухо”. 35-річний Станіслав — випускник кафедри художнього скла у Львівській національній академії мистецтв. У 2019 році він разом із мистецькою спілкою “Відкрита група” представляв Україну на Венеційській бієнале з проєктом “Падаюча тінь “Мрії” на “Сади Джардіні””.
“ательєнормально” почалося з інклюзивної виставки “Що важливо”, яка відбулася в київському просторі Izone 2018 року й обʼєднала 40 художників та художниць із синдромом Дауна і без з України та Німеччини. Ідею втілили в життя команда Ґете-Інституту в Україні та німецький дослідницький центр Touchdown 21. Туріна і Лібкінд працювали разом із митцями над роботами, які порушують особисті теми — кохання, сексу, релігії та смерті. Олександр Стешенко створив сценарій та відеороботу на тему любові шкільної вчительки та учня. А Жека Голубєнцев, який цікавиться історією кладовищ і могилами відомих людей, його улюблених співаків та акторів, представив документальне відео: разом із місцевим гідом він відвідує київський Байковий цвинтар, де поховані письменник Микола Бажан, актор Богдан Ступка, композитор Микола Лисенко.
Після закінчення “Що важливо” Катя і Стас усвідомили, що в Україні немає майстерні, куди можна спрямувати їхніх нових колег. “Я маю інвалідність, — говорить Туріна, — і досвід психіатричного лікування та реабілітації, яка триває досі. Я розумію багато викликів і проблем людей з трисомією 21 (або синдром Дауна. — Прим. ред.), хоча сам маю типовий набір генів”. Того ж року вони разом із мисткинею Валерією Тарасенко й ілюстраторкою Оленою Васик заснували майстерню “ательєнормально” та запросили працювати разом художників Жеку Голубєнцева, Олександра Стешенка, Данііла Горпенченка, Анну Літвінову та Валентина Петровича Радченка. На запитання “як справи?” учасники майстерні зазвичай відповідали “нормально” — так і народилася назва.
Чим займаються митці ательє? “Це походи на виставки, спільне дозвілля, пошуки матеріалів і засобів вираження, інтервʼю, зустрічі з колегами”, — каже Стас. Він свідомо говорить максимально просто, адже нейровідмінним людям важко зрозуміти гумор, метафори, термінологію або довгі складні речення. У деяких країнах, як-от США та Велика Британія, використання такої спрощеної комунікації передбачено законом: державні вебсайти та служби мають бути доступними для людей з інвалідністю. Швеція ухвалила систему правил використання “легкої мови” на початку 1968 року, Німеччина — у 2009-му. Найбільшого поширення закон набув в Ісландії — у тамтешніх книгарнях навіть є окремі полиці з книжками, написаними спрощено.
Стереотипи, які досі побутують навколо людей із синдромом Дауна, — наприклад, що вони не користуються інтернетом, не працюють, що їм складно спілкуватися з іншими, — митці “ательєнормально” спростовують. Художниці Анна Сапон та Ірина Голобородько є працівницями “Ашану” — Аня пакує хліб, Ірина сортує канцелярію, а ще вчиться готувати на майстер-класах благодійного товариства “Джерела”.
Художники ательє мають впізнаваний стиль. Анна Сапон малює картини з барвистим тлом, захоплюється вишивкою і ткацтвом. Жека Голубєнцев, який у 2021 році став фіналістом мистецької премії Artists Prize від Montblanc та київської галереї The Naked Room, використовує в роботах текст. Ірина Голобородько звертається до теми моди та святкувань, а Голубєнцев, який пережив окупацію у селі біля Бородянки, а тепер переїхав в німецький Бонн, раніше багато працював з питаннями смерті, зараз до цього додалась тема війни. Запитую, чим ще займається митець, окрім роботи з “ательєнормально”: “Відпочиваю добре, люблю літо, Бонн. Час цифри, до Каті, Ані, Юти, я люблю свято, сидіти за столом, фрукти, овочі, десерт, морозиво, торт, шампанське”.
Для українського павільйону Ірина Голобородько створила цілу серію щирих побажань простих радощів життя. Наприклад, “Усім бажаю пострибати під дощем”, “Бажаю гарного читання”, “Бажаю подивитись на серпанок”. Ще одна її робота, якій можна спробувати зробити оммаж, майже психотерапевтична. “Що для мене щастя” — це серія 44 зображень предметів зі щирими підписами: 4 — це допомагати мити посуд, 16 — плакати (від щастя теж можна), 34 — наїстися зефіру, 39 — дивитися на тебе. Ірина працює в майстерні з 2021 року. “Малювати на виставку малюнки. Їздити на виставки за кордон. Подобається працювати над роботами, над роботами своїми”, — відповідає Ірина на запитання, що їй подобається у “ательєнормально”.
“Дома я сам, все пізно. Сумно”, — говорить Валентин Радченко. Він один з тих, хто працює з "ательєнормально" найдовше, ще з першої виставки “Що важливо” 2018 року. Валентин живе в селі Малютянка Київської області та долає найбільшу відстань до майстерні. Він небагатослівний. “Я роблю звірі, потім воду, потім дощ йде. Моя картина історія у мене йде мало моя”, — каже Валентин про свою творчість. Він працює над поезією, колажами, листівками та творами, які зображають навколишню дійсність села Малютянка.
Один із найпомітніших творів українського павільйону на цьогорічній Венеційській бієнале — килим Анни Сапон з побажаннями головному кураторові Адріану Педросі. Барвистими нитками вона виткала: “Бажаю провести день виставки гарно. Молитеся богу, довирает ему душусвоих желаний”. Сапон працює з “ательєнормально” з 2020 року; крім того, вона спортсменка: у 2019 та 2023 роках виборола золото та срібло у плаванні та бадмінтоні на Всесвітніх іграх Спеціальної Олімпіади 2023 — мультиспортивних змаганнях серед атлетів із порушеннями інтелектуального розвитку. Анна каже, що в “ательєнормально” створює “проєкти, думає теми, пейзажі з різних країн світу та міст, пише вірші, думає назви, вишиває”.
Роботу “ательєнормально” Стас вважає критично важливою: “Наша діяльність — це пошук системності, а також спроба вийти на інституційний рівень”. Каже, що “буденні речі” є визначальними на шляху інклюзії в українському суспільстві; для людей із синдромом Дауна це можливість мешкати окремо від батьків, допомога з бюрократичними питаннями — від оформлення паспорта до оплати комунальних послуг, — доступне безбар’єрне та безпечне місто, право на працю й освіту. “Мої колеги живуть у неволі, і це відповідальність суспільства. Це має змінитись, і має змінитись наше ставлення до меншин і вразливих груп. Це справа кожного з нас, наша спільна відповідальність”.
Фото: Lesha Berezovskiy
Текст: Оксана Семенік
Зачіски, макіяж та грумінг: Daria Zhadan
