Поділитися
На Каннському кінофестивалі показали один з найочікуваніших фільмів основного конкурсу — “Мегалополіс” Френсіса Форда Копполи. Робота над стрічкою тривала понад 40 років, і нарешті режисер представив проєкт свого життя. На узбережжі Круазет немає жодної людини, яка залишилась би байдужою до нового фільму майстра. Кінокритикиня Соня Вселюбська подивилась стрічку, та розповідає, чому “Мегалополіс” неможливо аналізувати як будь-який інший фільм.
Останні сорок років режисер Френсіс Форд Коппола жив думками про падіння Римської імперії і прагнув відрефлексувати цю тему в кінематографі. Він почав розроблювати сценарій “Мегалополіса” ще у 1983-му, через чотири роки після виходу фільму “Апокаліпсис сьогодні”, який здобув Золоту пальмову гілку Канн. Протягом цих років режисер переписував сценарій понад 300 разів.
Реклама
Не дочекавшись зацікавленості великих студій з їхніми фінансовими можливостями, Коппола вирішив створити фільм власним коштом. Задля знімань Коппола продав свою виноробню, щоб зібрати 120 мільйонів доларів для продакшену, та почав роботу. Задовго до премʼєри в Каннах у цілком поважних медіа ходили чутки про раздрай на зніманнях стрічки: мовляв, весь робочий процес схожий на хаос, працівники на майданчику уходять один за одним, а головний актор фільму Адам Драйвер каже, що не розуміє сюжету. В січні 2023 року, за пів року після старту знімань, The Hollywood Reporter написали, що художник-постановник Бет Мікл і артдиректор Девід Скотт залишили проєкт, після чого пішли інші члени команди, і певний час робота йшла взагалі без художнього відділу. До того ж преса писала і про непередбачувані витрати бюджету.
Фільм натхнений історією Стародавнього Риму, а його сюжет відсилає до твору Саллюстія “Про змову Каталіни”. “Мегалополіс” розповідає про ідеаліста-архитектора Цезаря Каталіну (Адам Драйвер), що одержимий ідеєю перебудувати Нью-Йорк в антиутопічний Рим. Цезар має Нобелівську премію, вміє зупиняти час, знається в різновидах будівельного бетону та немає відбою від жінок й ворогів. Загалом Цезарю заважають всі. Його головний ворог — мер Франклін Цицерон (Джанкарло Еспозіто), якому не подобається план Цезаря. Він прагне запровадити більш практичні рішення для міста, зокрема, нагадує що матеріал "мегалон", з якого Цезарь планує будувати місто, — шкідливий для людства. Родич Цезаря Красса Клодіо Пульчеро (Шая Лабаф) теж намагається вхопити свою долю в боротьбі за владу. Закохана в Цезаря Джулія (Наталі Емануель) постійно відволікає від думок про долю людства, а дотепна телеведуча Мадам Вау (Обрі Плаза) намагається використовувати звʼязки з владою задля власного просування. Поки Цезар Каталіна з перемінним успіхом долає перешкоди, на вулицях Римо-Нью-Йорка починається громадянська війна…
В одному зі своїх інтервʼю виконавець головної ролі Адам Драйвер зауважив, що “Мегалополіс” неможливо визначити й описати, і глобально цей коментар найкраще описує фільм. “Мегалополіс” дійсно складно описати й зрозуміти. Фільм Копполи напрочуд дивує, причому цього разу не характерними для режисера фундаментальністю й монотонністю сюжету, а навпаки — прихованим раніше талантом знімати постмодерністський абсурд. Глядачеві залишається прийняти це “божевілля” та з повагою до майстра віддатися наративу й насолоджуватися польотом вільної фантазії, а шукаючи відповіді на питання, які порушує фільм, покладатись лише на себе. І слід віддати належне — відчайдушна сміливість цього фільму чарує, а перегляд поступово стає насолодою.
Отже, й оцінювати “Мегалополіс” за класичним патерном не можливо. Кожна деталь цього фільму суперечить базовому розумінню форми й фабули кіно. Голлівудський кінематограф навчив нас того, що фільм обовʼязково містить чітку мотивацію протагоніста та його психологічний портрет, що в сукупності прокладе шлях до розуміння героя публікою. Також ми звикли до логічного розвитку історії, що починається з експозиції всесвіту фільму, репрезентації певної проблеми в житті героїв історії, яка далі розширюється через кульмінаційні й драматичні моменти. “Мегалополіс” взагалі не притримується цих традицій. Що стосується візуальної складової, то художники-постановники та костюмери, своєю чергою, створили безліч стилістик в одній картині, стрибаючи між артдеко, стимпанком та стилем дрег-вечірки. Ба більше, фільм взагалі немає цілісної хроматичної палітри. А щодо технічної кіномови та, зокрема, монтажної складової — режисер не цурається змішувати техніку zoom (наближення/віддалення), віньєтки, розділяти екран на три частини, та постійно змінювати камери й лінзи.
“Мегалополіс” — унікальний аудіовізуальний самородок, насамперед цікавий як явище у світової кіноіндустрії. За кілька днів до премʼєри Guardian випустив додаткове розслідування про “Мегалополіс”, звідки читачі дізнались, що під час знімань Коппола часто зачинявся у трейлері й курив марихуану. А його знімальна команда взагалі почала сумніватися, чи знімав він колись кіно?.. Чи це той самий режисер, який приніс світу “Хрещеного Батька” та “Апокаліпсис сьогодні”?. (Заголовок статті Guardian звучить так: “Чи знімав цей чоловік взагалі колись раніше фільми? 40-річна боротьба Френсіса Форда Копполи за фільм “Мегалополіс”). В інтерв'ю Guardian давній друг Копполи, британський режисер Майк Фіггіс розповів про атмосферу, яку Коппола створив на майданчику. “Коли він прибув до Атланти на зйомки, він шукав житло для своєї великої родини, але не знайшов нічого, що йому особливо сподобалося. Тому Френсіс купив мотель, який щойно закрився, і вирішив його відремонтувати. Тож до кінця зйомок він жив там. Будівельний шум починався о шостій ранку”, — ділиться Майк Фіггіс.
Найважливіша метафора для розуміння фільму як феномену полягає у герої Адама Драйвера. Ймовірно, спрага Цезаря Каталіни втілити свій ідеальний і нескінченно далекий від реальності проєкт, який спотикається о його випадкових антагоністів та плутається у часових просторах, — це і є Коппола зі своєю скаженою ідеєю, яка рухала його ці роки.
Немає жодного сенсу оцінювати “Мегалополіс” поряд з іншими голлівудськими блокбастерами. Скоріше, це унікальний феномен та доволі корисний кейс для всієї індустрії. “Мегалополіс” стає показовою історією про те, чим небезпечний продашкн такого рівня за власні фінанси творця. Студії та зовнішні спонсори великих фільмів хоч і часто демонізуються, але, як показує фільм Копполи, необхідні хоча б тому, що вони можуть контролювати потік фантазії великих режисерів та перевіряти, чи зможе потім широка аудиторія прийняти ці фантазії.
На пресконференції в Каннах у Копполи запитали про особисті фінансові ризики, на що режисер відповів: “Мені завжди було байдуже до грошей. Врешті-решт, помираючи, люди бідкаються: “я так хотів зробити те і те”. Але коли помиратиму я, то знатиму, що зробив все, що хотів, і зняв кожен фільм, про який мріяв”. Можливо, саме цьому варто повчитись у Копполи — втілювати свої найскаженіші мрії у життя, бо завжди краще спробувати, ніж шкодувати про незроблене. Втім, ризикувати варто тільки власним коштом.
