Швейцарський універсал: зенітно-протитанковий комплекс ADATS
Сьогодні поговоримо про одну з найамбітніших і найтехнологічніших спроб періоду холодної війни створити універсальну зброю «два в одному», спроможну одночасно знищувати як надзвукові літаки, так і важку бронетехніку, – швейцарський (точніше, швейцарсько-американський) ракетний комплекс ADATS.
Шлях до універсальності
У 1970-х роках швейцарська компанія Oerlikon-Bührle (широко відома своїми зенітними гарматами) почала шукати спосіб створити відносно недорогу, але високоефективну мобільну систему ППО ближньої дії. Аналізуючи загрози на полі бою, фахівці фірми дійшли висновку: сучасний тактичний повітряний бій вимагає від зенітної ракети колосальної швидкості та потужної бойової частини. Ті самі характеристики – висока швидкість і бронепробивність – ідеально підходили для знищення танків. Так народилася концепція ADATS (Air Defense Anti-Tank System), покликана об’єднати дві найважливіші оборонні ролі в одній бойовій машині.
Швейцарська компанія не мала достатньо ресурсів для самостійного створення складної ракетної електроніки, тому в 1979 році Oerlikon об’єднала зусилля з американською аерокосмічною корпорацією Martin Marietta (нині – частина концерну Lockheed Martin). У рамках розподілу праці швейцарці відповідали за радар, систему управління вогнем, башту та загальну інтеграцію, американська ж сторона взяла на себе створення надзвукової ракети й лазерної системи наведення на базі своїх напрацювань для важких ПТРК.
Перший пуск ракети відбувся у червні 1981 року. У квітні 1984 року комплекс продемонстрував феноменальні результати: кумулятивний заряд ракети на швидкості понад три Махи наскрізь пробив важкий танк M47 на відстані 5 кілометрів. Розробку комплексу офіційно завершили у 1984 році.
Будова ADATS
До складу ракетного комплексу ADATS входять:
- вісім ракет у транспортно-пускових контейнерах;
- РЛС виявлення повітряних цілей;
- електронно-оптичний модуль супроводження цілей і наведення на них ракет;
- ЕОМ та інше необхідне обладнання.
Обслуга комплексу складається з трьох осіб: командира, оператора та механіка-водія. Модульна конструкція дає змогу встановлювати його на гусеничних або колісних машинах різних типів.
Замість класичного наведення за радіокомандами чи тепловим слідом (які легко придушити радіоелектронною боротьбою або тепловими пастками) ADATS отримав систему наведення Laser beam-riding (політ у лазерному промені), аналогічну за принципом дії тій, що використовується у ракетах українського КБ «Луч». Ракета, яка в американській номенклатурі позначається MIM-146, виконана за нормальною аеродинамічною схемою та оснащена дворежимним твердопаливним двигуном. Стартова маса її становить 51,4 кг, а дальність пуску сягає 8 (за іншими даними, навіть 10) км. Завдяки високій максимальній швидкості польоту (М = 3) вона здатна уражати рухомі цілі на досить великих відстанях, навіть якщо ті залишаються видимими лише протягом короткого проміжку часу.
Ракета має кумулятивно-осколкову бойову частину масою 12,5 кг, здатну пробивати броню завтовшки до 900 мм. Передбачено два типи підривників: неконтактний, який застосовується під час стрільби по повітряних цілях, і контактний – під час ураження наземних броньованих цілей.
Імпульсно-доплерівська РЛС кругового огляду є вдосконаленим варіантом радіолокаційної станції LPD-20, розробленої італійським підрозділом компанії Oerlikon Contraves. Станція може працювати як на місці, так і в русі. Вона здатна виявляти літаки й гелікоптери на дальності до 24 км, що летять на висотах до 6 км. Залежно від рельєфу місцевості наземні броньовані цілі виявляються на дальності до 6 км. Практичні випробування, проведені на початку 1980-х років на Абердинському випробувальному полігоні у США, продемонстрували, що гелікоптер UH-1H, який летів на малих висотах, виявлявся РЛС на дальностях 11–16 км з імовірністю 0,9.
Процесор радара дає змогу одночасно супроводжувати до шести цілей. РЛС інтегрована із системою розпізнавання «свій – чужий» і відображає на індикаторі кругового огляду координати цілі (азимут і дальність), а також її державну належність.
Електронно-оптичний модуль супроводження цілей встановлений на поворотній башті між двома блоками ракет. Він має гіростабілізовану платформу, на якій розміщені тепловізійна камера (створена на основі аналогічного пристрою гелікоптера AH-64 Apache), телевізійна камера, лазерна система наведення ракет (за кодованим променем), лазерний віддалемір, а також інфрачервоні гоніометри, призначені для визначення координат ракети під час роботи її двигуна. Модуль забезпечує супроводження цілей у діапазоні кутів місця від −1 до +90° за будь-якого азимута.
Телевізійний пристрій, застосований у комплексі ADATS, має вищу роздільну здатність, ніж інфрачервоний, і зазвичай використовується як основний засіб супроводження наземних цілей. Пасивні засоби супроводження можуть використовуватися також для виявлення повітряних і наземних цілей, коли необхідно замаскувати бойову роботу комплексу або за умов інтенсивної радіоелектронної протидії противника.
За допомогою системи C3 (Command, Control and Communication) комплекси ADATS можуть об’єднуватися в мережеву структуру, що складається із шести комплексів. Утворюється єдиний тактичний вузол, який забезпечує взаємодію комплексів ADATS з іншими РЛС і системами озброєння, а також з аналогічними тактичними вузлами.
Один із шести комплексів ADATS визначається як головний. Його командир отримує повну інформацію про координати розташування кожного комплексу, а також про поточну тактичну обстановку. Крім того, до складу тактичного вузла входить одна або кілька оглядових РЛС, які забезпечують усі комплекси радіолокаційною інформацією. Командир тактичного вузла керує бойовою роботою комплексів, передає їм бойові розпорядження щодо застосування озброєння та розподіляє цілі між комплексами через відповідні канали зв’язку.
Конструктори передбачили можливість встановлення комплексу ADATS на різних самохідних шасі. Базовим (і, як показало життя, єдиним серійним) став варіант на базі гусеничного БТР M113A2. Інша бойова машина під позначенням XM1069 базувалася на шасі БРМ M3. Був виготовлений і демонстратор на колісному шасі – чотиривісному бронеавтомобілі Shark швейцарської фірми Mowag.
Для прикриття стаціонарних об’єктів пропонувався несамохідний варіант комплексу. Один-два таких модулі могли блокуватися із системою управління вогнем Skyshield (розвиток відомої системи Skyguard) і двома 35-мм спареними зенітками GDF-005 у систему Skyshield-ADATS. У проєкті існував і корабельний варіант комплексу під назвою Sea Sprint.
Служба
Першим покупцем комплексу ADATS стала Канада. У квітні 1986 року вона замовила 36 бойових машин на шасі M113A2. Виробництво частково локалізували на канадському підприємстві Oerlikon, що, між іншим, супроводжувалося корупційним скандалом на рівні уряду, пов’язаним із продажем за завищеними цінами ділянки під цей завод.
Перші системи ADATS надійшли на озброєння армії Канади у 1989 році. Ними озброїли 4-й полк ППО, який складався з трьох батарей: 119-та дислокувалася в Канаді (Чатем), а 128-ма і 129-та – у ФРН, на авіабазах Лар і Баден-Золінген. Крім прикриття вказаних авіабаз, на яких дислокувалися канадські ескадрильї, полк мав забезпечувати ППО 4-ї канадської механізованої бойової групи, яка становила основу контингенту Канади в Європі.
За інших обставин канадські ADATS могли б перебувати на активній службі довгі десятиліття. Та настав кінець холодної війни – і до 1993 року канадський контингент був виведений з Німеччини. 4-й полк того ж року розформували, залишивши тільки 119-ту батарею, яка стала окремою. Остаточно канадські ADATS списали у березні 2011 року.
Надлишкові комплекси ADATS Канада наприкінці 1990-х років намагалася продати Греції, проте уряд останньої відмовився від пропозиції, обравши російські «Тори».
У 1980-х роках можливість закупівлі ADATS розглядали Нідерланди, Бельгія, Туреччина та низка інших країн. Проте до укладення контрактів справа так і не дійшла. Далеко не останнім чинником була висока ціна цього комплексу: канадський контракт, який початково оцінювався у 650 млн доларів, у підсумку здорожчав до 1,1 млрд.
Єдиною країною, крім Канади, яка взяла на озброєння ADATS, став Таїланд. Повітряні сили цієї країни придбали одну систему в контейнерному виконанні, яка працювала із системою управління вогнем Skyguard. Наскільки можна судити з фото, ще минулого року цей комплекс перебував у строю.
Американський конкурс
У січні 1986 року армія США ініціювала програму Forward Area Air Defense System (FAADS), метою якої було повне оновлення засобів ППО дивізійного рівня. Одним з її складників мала стати система ППО LOS-FH (Line-of-sight-forward (heavy)), призначена для прикриття передових ешелонів. Передбачалося створення бойової машини з прохідністю, аналогічною танкам і БМП, озброєної зенітними ракетами і допоміжним засобом у вигляді автоматичної гармати. Оскільки отримати нову систему планувалося швидко, то не могло бути мови про її розроблення з нуля – лише про адаптацію наявного ЗРК. У США потрібного за характеристиками комплексу не було, тож усі учасники конкурсу мали європейське коріння: британський Rapier, франко-німецький Paladin (на базі Roland), французький Liberty (на базі Crotale) та швейцарський (ну добре, швейцарсько-американський) ADATS.
Комплекси пройшли порівняльні випробування у США з липня до початку листопада 1987 року, за підсумками яких переможцем визнали ADATS. Швейцарсько-американський комплекс продемонстрував колосальну перевагу над конкурентами завдяки своїй точності. У конфігурації для армії США бойова машина XM1069 використовує шасі БРМ M3A2. Додаткове озброєння – 25-мм автоматична гармата M242 Bushmaster.
Планами армії США передбачалося придбання аж 562 комплексів ADATS і 10 078 ракет MIM-146A. По 36 таких машин мала отримати кожна «важка» дивізія (бронетанкова і механізована). Вартість усієї програми в грудні 1989 року оцінювалася у 6,8 млрд доларів. Однак, враховуючи канадський досвід, вона, безумовно, зросла б.
Армія США спершу придбала чотири машини XM1069 для військових випробувань. І ось тут почалися проблеми. У складних погодних умовах (рясні зливи, туман) ефективність лазерного наведення та оптичних сенсорів суттєво знижувалася. Комплекс продемонстрував низький рівень бойової готовності (близько 39%) через часті відмови складної електроніки. Ці проблеми наклалися на бюджетні обмеження, викликані завершенням холодної війни. Зрештою, у лютому 1992 року програму закрили.
MMEV
Останньою спробою реанімувати ADATS, хоч і у дуже зміненій формі, стала канадська програма Multi-Mission Effects Vehicle (MMEV). Ініційована канадською армією у 2005 році, вона передбачала створення бойової машини, спроможної застосовувати ракети різних типів: ADATS, IRIS-T, а також 70-мм CRV7 з лазерною напівактивною системою наведення. У цьому сенсі MMEV була ідейним попередником сучасних систем озброєння з відкритою архітектурою, не «прив’язаних» до одного конкретного типу ракети. Склад пошуково-прицільної апаратури передбачалося оновити за рахунок включення найновіших виробів – зокрема, трикоординатного радара X-TAR фірми Oerlikon Contraves. Базою для MMEV мав стати чотиривісний бронетранспортер LAV III. Крім ракет, машина додатково озброювалася 7,62-мм кулеметом на дистанційно керованій установці.
У вересні 2005 року Міністерство національної оборони Канади оголосило про намір придбати 30 бойових машин MMEV на загальну суму 750 млн доларів. Перший контракт на розробку комплексу на суму 100 млн доларів мав бути укладений з фірмою Oerlikon Contraves Canada. Та вже за рік пріоритети змінилися, і в листопаді 2006 року програму MMEV закрили. Не був виготовлений навіть прототип – лишилися тільки рендери…
***
Зенітно-протитанковий комплекс ADATS, по суті, став жертвою своїх надмірних можливостей. Швейцарські й американські конструктори створили по-справжньому універсальну систему озброєння, спроможну однаково ефективно уражати як повітряні цілі, так і танки, причому ракетами одного й того ж типу. Це позначилося на її ціні. Однак на практиці протитанкові можливості ADATS виявилися непотрібними. Усі країни, які придбали (або планували придбати) цей комплекс, розглядали його винятково як засіб ППО.
А що, якби? Чи придався б ADATS нам у сучасних умовах? Думаю, так. І, щиро кажучи, шкодую, що канадці не реалізували проєкт MMEV. Це був би майже ідеальний засіб відбиття атак різнорідних повітряних цілей – від «Ланцетів» і поршневих «Гераней» до крилатих ракет, як традиційних, так і легких (тих, що називають реактивними дронами).