Одним із наслідків російсько-української війни стала «реанімація», здавалося б, давно застарілих засобів ППО. Класичний приклад — ЗСУ Gepard, яка повною мірою проявила свої кращі якості, захищаючи українське небо. А які ще системи часів холодної війни могли б стати у пригоді в боротьбі з російськими засобами повітряного нападу? Перше, що спадає на думку, — зенітний ракетний комплекс Roland. Тож пригадаймо його історію…
Концепція
Поява на озброєнні ВПС СРСР та його союзників на межі 1950-х і 1960-х років надзвукових тактичних літаків, здатних нести ядерну зброю, змусила стратегів НАТО серйозно замислитися над проблемою протиповітряної оборони. Відтепер у разі гіпотетичного воєнного конфлікту в Європі об’єкти, розташовані поблизу кордонів, могли зазнавати ефективних ударів. Наявні ж засоби ППО вже не забезпечували надійного захисту. Особливо гостро проблема постала перед керівництвом ФРН — держави, що перебувала на передньому краї протистояння Організації Варшавського договору і НАТО.
Не дивно, що саме в цій країні виникла концепція зенітного ракетного комплексу ближньої дії для прикриття об’єктів корпусної ланки — позицій тактичних ракет і артилерії, командних пунктів, вузлів зв’язку, складів тощо. Комплекс мав бути відносно недорогим, адже таких об’єктів, які потребували прикриття, налічувалося чимало. Звісно, можна було збільшити дальність стрільби, щоб захистити одразу кілька об’єктів. Однак таке рішення визнали недоцільним: у разі одночасної атаки кількох об’єктів, прикритих одним вогневим підрозділом, він однаково міг би вести вогонь лише по одній групі літаків, тоді як інші діяли б безкарно.
Залишалося визначитися із засобом ураження для нового комплексу: ракета чи гармата? Вибір був далеко не очевидним. Якщо під час створення комплексів більшої дальності ракети не мали конкурентів, то для систем ППО ближньої дії цілком придатними вважалися артилерійські установки. Вони були дешевшими за ракети, до того ж зенітні гармати можна було використовувати не лише для ураження повітряних, а й, за потреби, наземних цілей. Зрештою, у 1962 р. у ФРН ухвалили рішення паралельно розробляти два комплекси ППО: артилерійський для дивізійної ланки (майбутню зенітну самохідну установку Gepard) і ракетний для корпусної ланки.
Від ЗРК вимагали високої рухливості та здатності діяти в умовах застосування зброї масового ураження. Отже, комплекс мав отримати гусеничне шасі й герметичне бойове відділення. Водночас, оскільки об’єкти корпусної ланки зазвичай розташовувалися на певній відстані від лінії зіткнення військ, вимоги до броньового захисту ЗРК були нижчими, а можливість ураження наземних цілей не вважалася необхідною.
Схожі вимоги висували й французькі військові фахівці. Щоправда, ситуація у Франції дещо відрізнялася. Французька армія діяла в другому ешелоні оборони НАТО, тому провідну роль у забезпеченні ППО відігравали винищувальна авіація та ЗРК середньої дальності Hawk. Для протиповітряної оборони військ передбачалося створити ЗРК ближньої дії, які, на відміну від західнонімецького підходу, мали стати основним засобом ППО. Розгортання численних зенітних самохідних установок не планувалося.
Фахівці обох країн передбачали повну автономність нових ЗРК: усі елементи комплексу мали монтуватися на одному шасі.
Проєктування
На початку 1960-х років французька компанія Nord Aviation (невдовзі увійшла до складу концерну Aérospatiale) і західнонімецька Messerschmitt-Bölkow-Blohm (MBB) незалежно одна від одної розпочали дослідження в галузі зенітних ракетних комплексів малої дальності. У Франції проєкт отримав позначення SABA (Sol-Air Basse Altitude — «земля—повітря, мала висота»), у ФРН — простий індекс Р-250.
Водночас уже 1961 р. військові науково-дослідні установи обох країн розпочали співпрацю, результатом якої наступного року стало вироблення тактико-технічних вимог до перспективного ЗРК. Оскільки ці вимоги в обох країнах були дуже близькими, у 1964 р. французька та західнонімецька компанії вирішили об’єднати зусилля для створення нової системи озброєння. Таке рішення обіцяло істотну економію коштів, що мало вирішальне значення для успіху надзвичайно складного за мірками того часу проєкту.
Новий ЗРК отримав назву Roland, яка однаково звучала обома мовами. Щоб завершити огляд подальших організаційних змін серед учасників проєкту, зазначимо, що з 1973 р. координацію робіт здійснював консорціум Evromissayl, створений компаніями Aérospatiale і Messerschmitt-Bölkow-Blohm. Нині за проєкт відповідає європейський аерокосмічний концерн EADS.
Спочатку комплекс розробляли у варіанті для застосування за умов доброї видимості — з оптичним супроводженням цілі. Ця модифікація отримала позначення Roland 1. Однак у 1968 р. за наполяганням німецької сторони розпочали розроблення всепогодного варіанта Roland 2, оснащеного радіолокаційним каналом супроводження цілі.
Чому ж спочатку ухвалили рішення, яке, здавалося б, істотно обмежувало бойові можливості ЗРК, — відмовитися від радіолокаційного каналу супроводження? Річ у тім, що майже всі об’єкти, для прикриття яких призначався Roland, були рухомими. У 1960-х роках, відповідно до прогнозів розвитку авіаційної техніки на наступні півтора десятиліття, вважалося, що літаки зможуть виявляти й атакувати такі цілі лише за умов їхньої візуальної видимості. Але якщо пілот мав розпізнати ціль візуально, то й сам літак можна було помітити. Вважалося, що за таких умов ЗРК уразить літак раніше, ніж той встигне завдати удару. За складних метеорологічних умов тактична авіація противника взагалі не могла атакувати рухомі об’єкти.
Для ракети передбачили радіокомандну систему наведення, яка мала низку важливих тактичних переваг. Єдиним способом зірвати наведення за такої системи було створити завади на радіолінії, якою на ракету передавалися команди управління. Це було надзвичайно складним завданням, оскільки джерело завад мало перебувати між пусковою установкою та ракетою. Відмова від напівактивної радіолокаційної системи наведення істотно здешевлювала ракету, а відсутність на її борту апаратури самонаведення давала змогу зменшити масу й завдяки цьому підвищити маневровість або збільшити масу бойової частини.
На етапі дослідно-конструкторських робіт за розроблення оптичного каналу супроводження та інтеграцію всього комплексу відповідала компанія Aérospatiale, тоді як MBB займалася розробленням радіолокаційної станції виявлення цілей. Коли виникла потреба створити РЛС супроводження, її проєктування доручили французькій компанії Thomson-CSF.
Обидві країни обрали для ЗРК власні шасі: у Франції — легкого танка АМХ-13, у ФРН — бойової машини піхоти Marder.
Перші кидкові (тобто, без працюючої системи наведення) пуски ракет Roland відбулися 1965 р., а через два роки розпочалися випробування ракет із діючою системою наведення. У червні 1968 р. за допомогою повністю функціонального комплексу знищили безпілотну мішень CT 20. Для випробувань ЗРК використовували три дослідні зразки на шасі АМХ-13.
Передбачалося, що вже 1970 р. комплекс Roland досягне початкової бойової готовності. Однак виникли проблеми, спричинені типовими для міжнародних програм розбіжностями в поглядах учасників на вимоги до комплексу. На подолання цих труднощів знадобилося значно більше часу, ніж планувалося.
Простіший варіант Roland 1, природно, розробляли швидшими темпами, але й тут не обійшлося без затримок. З’ясувалося, що шасі АМХ-13, яке планували використовувати спочатку, не підходить: його вантажопідйомність була надто малою, а потужності силової установки бракувало для забезпечення електроенергією всіх елементів комплексу (доводилось тягати за бойовою машиною причеп з дизель-генератором). Тому обрали нове шасі — модифікований варіант шасі середнього танка АМХ-30, що отримав позначення АМХ-30R.
Військові випробування всепогодного варіанта ЗРК на шасі АМХ-30R тривали у 1972–1974 рр. і завершилися цілком успішно. Водночас визначилися пріоритети двох перших замовників Roland: французи вирішили закуповувати варіант Roland 1, призначений для застосування вдень, тоді як керівництво бундесверу наполягло на всепогодному Roland 2. При цьому й у німецькому варіанті основним вважався оптичний канал супроводження цілі, а радіолокаційний розглядався як резервний, необхідний для ефективного бойового застосування за умов низької хмарності, характерної для Центральної Європи.
Перші передсерійні зразки Roland 1 — п’ять комплексів — передали французьким сухопутним військам у березні–грудні 1977 р. У лютому наступного року розпочалися постачання серійних комплексів, а 1 вересня 1978 р. Roland, образно кажучи, «пішов до школи»: перша батарея цих ЗРК досягла бойової готовності.
Роботи над Roland 2 тривали довше, головним чином через значно більший, порівняно з «денним» варіантом, обсяг випробувань. Уже під час розробки французьке військово-політичне керівництво вирішило закупити частину своїх комплексів Roland також у всепогодному варіанті. Тому з листопада 1977 р. випробовували модифікацію Roland 2 на шасі АМХ-30R.
У листопаді 1978 р. бундесвер отримав перші передсерійні ЗРК Roland 2. Однак через необхідність усунення незначних несправностей, виявлених під час дослідної експлуатації, прийняття цього варіанта на озброєння відклали до 1981 р. Початкові плани бундесверу передбачали закупівлю понад 300 ЗРК і 12 200 ракет до них. Франція ж планувала придбати 144 комплекси Roland 1 і 70 Roland 2, а також 10 800 ракет.
Конструкція
Основним конструктивним елементом ЗРК Roland є башта, на якій змонтовано антени РЛС і системи передавання команд, а також оптичні датчики. Пускові установки обох варіантів мали по дві напрямні для ракет, готових до пуску й розміщених у транспортно-пускових контейнерах (ТПК). Довжина ТПК становила 2600 мм, діаметр — 270 мм, а маса разом із ракетою — 85 кг. Після пуску порожній контейнер скидався з пускової установки.
Ракети перших серій можна було зберігати в ТПК упродовж п’яти років без перевірки та технічного обслуговування. По обидва боки башти, усередині корпусу бойової машини розташовувалися два обертові магазини револьверного типу, кожен на чотири ракети. Отже, загальний боєкомплект бойової машини становив десять ракет.
Перезаряджання здійснювалося автоматично після переведення напрямних у відповідне положення й тривало менш ніж 10 секунд. Поповнення магазинів усередині корпусу, природно, потребувало більше часу — за нормативами, вісім хвилин. До складу бойового розрахунку ЗРК входили три особи: командир, оператор і механік-водій.
Під час проєктування зенітної керованої ракети (ЗКР) Roland використали досвід створення ранніх розробок компанії Nord Aviation— керованих ракет класу «повітря—земля» Nord 5103 (AS.20) і «земля—повітря» Nord 5301 (АСАМ).
Ракета Roland — одноступенева, виконана за аеродинамічною схемою «качка»: у носовій частині розташовано чотири дестабілізатори, а в центральній — чотири крила. Після виходу ракети з ТПК дестабілізатори й крила розкладаються за допомогою спеціальних пружин.
Довжина ракети становить 2400 мм, діаметр корпусу — 163 мм, розмах крил — 500 мм, маса — 66 кг. Вона оснащена дворежимним твердопаливним двигуном, розробленим компанією SNPE. На старті працює двигун «Рубекс» із тягою 1600 кгс, який протягом 1,7 с розганяє ракету до швидкості 550 м/с (приблизно 1,6 М). Далі вмикається маршовий двигун «Лампір» із тягою 200 кгс. Тривалість його роботи становить 13,2 с, що дає змогу ракеті уражати цілі на відстані до 6,5 км. Мінімальна дальність стрільби ЗРК становить 500 м, а висотний діапазон ураження — від 20 до 3000 м.
ЗКР Roland не має аеродинамічних керм і керується виключно за допомогою газодинамічних рулів. Завдяки цьому ракета вирізняється надзвичайною маневровістю й здатна виконувати маневри з перевантаженням до 9 g.
Ураження цілі забезпечує осколкова бойова частина (БЧ) масою 6,5 кг із примусовим формуванням уламків: у заряд вибухової речовини запресовано 65 готових уражальних елементів. Бойова частина оснащена двома підривачами — дистанційним і контактним. Радіус ураження під час підриву БЧ становить 6 м.
Для перших варіантів ЗРК виготовляли ракети модифікацій Roland 1 і Roland 2. Перша, оснащена інфрачервоним маркером для інфрагоніометра оптичного каналу супроводження, серійно вироблялася з 1977 р. до початку 1980-х років. Друга, крім інфрачервоного маркера, мала радіолокаційний відповідач. Такі ракети випускали до кінця 1980-х років.
Носову частину ракети з бойовою частиною виготовляли у ФРН, а хвостову, з двигунами, — у Франції. Такий розподіл робіт визначили ще 1964 р., на найраніших етапах реалізації проєкту. Остаточне складання ЗКР здійснювали у Франції.
Порядок бойової роботи комплексу
За типового сценарію бойового застосування ЗРК Roland ціль виявляє радіолокаційна станція кругового огляду MPDR-16 із параболічною антеною. Ця РЛС є імпульсно-доплерівською станцією з дальністю дії 16 км. Вона здатна виявляти та супроводжувати літаки, що рухаються зі швидкістю від 50 до 450 м/с, а також гелікоптери, зокрема ті, що перебувають у режимі висіння.
Антена РЛС обертається зі швидкістю 60 об/хв, що забезпечує високу частоту оновлення інформації про повітряну обстановку й, відповідно, високу точність цілевказання. Похибка визначення місцеположення цілі, яка рухається зі швидкістю 900 км/год, не перевищує 250 м. РЛС MPDR-16 працює в L-діапазоні (частота 1,0–2,0 ГГц, довжина хвилі 15–30 см). Із нею сполучено апаратуру розпізнавання «свій—чужий»: MSR-400/5 на німецьких ЗРК і NRAI-6A на французьких.
У варіанті Roland 1 після виявлення цілі на дальності близько 10 км її супроводження перебирає на себе оператор, використовуючи монокулярний оптичний візир. Після пуску ракети інфрагоніометр ТСА приймає сигнали маркера, розташованого в хвостовій частині ракети, і супроводжує її. Вісь оптичного візира та інформація про відстань до цілі, яку передає РЛС MPDR-16, використовуються для автоматичного розрахунку команд управління ракетою. Система наведення значною мірою ґрунтується на технічних рішеннях, апробованих на протитанкових керованих ракетах другого покоління SS-11B1 і SS-12 компанії Nord Aviation.
У ЗРК Roland 2 передбачено можливість радіолокаційного супроводження цілі за допомогою РЛС Domino 30. Ця станція має антену типу Кассегрена з гіроскопічною системою стабілізації та працює в Ku-діапазоні (частота 15,35–17,35 ГГц, довжина хвилі 1,7–2,0 см). Моноімпульсна РЛС випромінює два промені — для супроводження цілі та ракети. У разі виникнення перешкод супроводження автоматично перебирає на себе інфрачервона система. Оператор також може перейти до супроводження цілі через оптичний канал, якщо виявить збої або неточності в роботі радіолокаційної системи.
Апаратура ЗРК Roland забезпечує одночасне наведення лише однієї ракети на одну ціль. Після пуску двох ракет перезаряджання пускової установки можна розпочинати ще до завершення наведення останньої запущеної ракети.
Roland 3
Уже під час прийняття ЗРК Roland на озброєння було зрозуміло, що найближчим часом комплекс доведеться модернізувати. На межі 1970-х і 1980-х років в авіації почали широко застосовувати тепловізійні прицільні системи, зокрема американську LANTIRN. Очікувалося, що невдовзі й радянські ВПС отримають прицільне обладнання, яке дасть змогу ефективно діяти проти наземних цілей за складних метеорологічних умов, без їхньої візуальної видимості. Уже РЛС фронтового бомбардувальника Су-24М дозволяла атакувати радіолокаційно контрастні цілі, наприклад мости або понтонні переправи, без візуального спостереження. Тому на початку 1980-х років міністерства оборони Франції та ФРН ухвалили рішення розробити вдосконалений варіант ЗРК, який отримав позначення Roland 3.
Основну увагу під час модернізації приділили оновленню прицільно-пошукового обладнання та підвищенню його завадозахищеності. Для цього до складу комплексу ввели оптико-електронну станцію виявлення й супроводження цілей GLAIVE, розроблену французькою компанією Sagem. Вона містила тепловізійну й телевізійну камери, а також лазерний далекомір. Дальність її дії була цілком зіставною з відповідним показником РЛС MPDR-16 і становила 15 км.
Передбачалося також замінити всі аналогові електронні компоненти цифровими, що мало підвищити точність роботи системи управління вогнем і рівень автоматизації комплексу. Проте серійного виробництва Roland 3 у такій конфігурації так і не розгорнули.
У межах програми модернізації розробили чотиризарядну пускову установку Roland M3S. Збільшення кількості ракет, готових до пуску, мало полегшити відбиття масованих повітряних ударів. Створили також нову ЗКР Roland 3. Тривалість роботи її маршового двигуна збільшили, здавалося б, незначно — з 13,2 до 16 с. Однак це дало змогу підвищити дальність стрільби з 6,5 до 8 км.
Крім того, ракету оснастили новою бойовою частиною масою 9,2 кг і новим дистанційним підривачем, який спрацьовував на відстані 7 м замість 5 м у попередніх ракет. Водночас маса ЗКР Roland 3 зросла до 75 кг. Маса ТПК разом із ракетою збільшилася майже до центнера — точніше, до 95 кг.
Постачання нових ЗКР розпочалося 1989 р., і до 1992 р. люфтваффе отримали 1030 таких ракет. Через обмежене фінансування подальшого розвитку не набула програма створення ЗКР RM5, яка мала ще вищі характеристики. Для цієї ракети передбачалося майже втричі збільшити швидкість польоту — з 580 до 1600 м/с, а дальність стрільби довести до 12 км.
Хоча постачання нових ракет тривало з кінця 1980-х років, модернізацію пускових установок розпочали лише 1999 р. Першими за цю роботу взялися французи: вони оснащували пускові установки Roland 2 оптико-електронними станціями GLAIVE і новими трикоординатними РЛС, що працювали в X-діапазоні. Такі радари забезпечували виявлення повітряних цілей на дальності до 25 км і висоті до 9 км.
У 2003 р. розпочалася модернізація німецьких ЗРК до стандарту Roland NDV. При цьому РЛС залишалася попередньою, але її електронні блоки повністю оновили. Крім того, замість аналогового обчислювача в системі управління вогнем установили сучасний цифровий комп’ютер.
Комплекс Roland активно використовувався збройними силами ФРН і Франції, експортувався до низки країн, і навіть потрапив на озброєння армії США. Але про це — у наступній статті.