Поділитися
Під час конференції VOGUE UA Forces of Fashion 2025 відбувся діалог головної редакторки vogue.ua Віолетти Федорової із засновниками бренду Ruslan Baginskiy. Ця подія була знаковою, адже Руслан Багінський та Петро Ясинський протягом останнього десятиліття не надавали публічних інтерв’ю. Незадовго до цього бренд відзначив своє 10-річчя та досяг успіху в Galeries Lafayette. Тому 250 гостей конференції уважно слухали цю розмову. Те, що Віолетта має особливості мови — заїкання та легку картавість, — не стало перешкодою. У дитинстві це було причиною глузувань, а в юності не завжди дозволяло проявити себе. Проте Федорова знайшла власний шлях до життя з заїканням. Свій досвід вона розкрила Альоні Пономаренко.
, Violett Fedorova (@violettfedorova)
Заїкання у дитинстві: цькування, логопеди та родинна підтримка
Моє заїкання почалося приблизно у чотирирічному віці. До того мова була нормальною, але в дитячому садку мене налякав один хлопчик — так усе й стартувало. У моїй родині, по батьківській лінії, були особи, які мали цю особливість, тож, можливо, я теж мала до цього схильність.
Дитинство перетворилося на безперервні спроби знайти спосіб “вилікувати” мовлення. Батьки зверталися до спеціалістів: вчителів співу, логопедів, екстрасенсів, знахарів — будь-кого, хто обіцяв позбавити мене від проблеми. Якось я навіть побувала на сеансі у гіпнотизера. Він натякнув моїй мамі, що на мене навели порчу (ймовірно, за якісь її, на його думку, провини), а коли я не піддалася гіпнозу, припустив, що мене опанував демон. Після цього випадку ми перестали звертатися до “експертів”.
Однолітки жорстоко мене цькували, називаючи розумово відсталою. Спочатку я плакала, потім гнівалася, а згодом це перестало мене хвилювати. Тут дуже допомогла родина. Батьки та старший брат невпинно повторювали: зі мною все гаразд, проблема не в мені, а в тих, хто вирішив висміяти.
Особливо важливим було те, що вони ніколи не намагалися захистити мене від життя через моє заїкання. Якщо в школі потрібно було вийти на сцену й декламувати вірш, ніхто не говорив: “Не йди, раптом почнеш заїкатися, і діти будуть сміятися”. Якщо я хотіла — я йшла.
Цікаво, що хлопців моє заїкання ніколи не бентежило. Коли я починала стосунки, одразу попереджала про свою особливість. І це цікаво: ти оголошуєш про свою відмінність, а у відповідь людина часто починає розповідати щось про себе. Усі сприймали це абсолютно спокійно — попри відому підліткову жорстокість.
“Неважливо, як ти говориш, — головне, що”: вплив заїкання на публічні виступи
Мені було 21, коли я проходила відбір на стажування у Верховній Раді за програмою, започаткованою американським посольством та USAID. Це був 2009 рік, я навчалася в університеті, де, до речі, ніколи не виступала публічно. Адже однокурсники могли зауважити: “Можливо, тобі краще взяти роль без слів? Ти можеш почати запинатися”.
Тому протягом тижня перед співбесідою я приймала валеріанку. Великому журі, яке складалося з представників посольств та значних громадських організацій, я одразу повідомила, що можу почати заїкатися — не через хвилювання, а через особливості мовлення. Вони відповіли “гаразд” — і ми продовжили бесіду.
Було два етапи співбесіди: обговорення світоглядних питань, розмови про те, яким я бачу майбутнє країни, які закони б приймала, якби була законодавцем. Зрештою, я пройшла відбір — мене зарахували і на програму стажування, і на річну стипендію.
Пізніше мені пояснили, що однією з причин, чому на мене звернули увагу, було саме це: для них не мало значення, чи має людина певні мовленнєві особливості, відмінності у зовнішності чи будь-які інші, головне — зміст її думок.
Для мене це стало справжнім одкровенням. Я виросла в оточенні, де значна увага приділялася зовнішності, статусу, зовнішньому вигляду. А тут люди оцінювали не те, як я висловлюю думки, а самі думки.
Як почати виступати перед великою аудиторією
Приблизно у 2020 році мене запросили виступити з лекціями до одного з креативних закладів Києва. Після першої лекції мені здалося, що це провал, але поступово я набувала впевненості й говорила все вільніше. Зараз розумію, наскільки добре, що я почала розвивати цей навик на невеликих групах, до 20 студентів. Інакше я б не змогла впоратися з новими викликами.
У 2022 році я почала проводити благодійні лекції, під час яких ми збирали кошти на військові автомобілі. Тоді я свідомо перейшла на українську в повсякденному житті — і саме українською розпочала свої перші публічні виступи. Пам’ятаю, як перед однією з лекцій я дослівна вивчила фразу “крислатий капелюх”. Мені потрібно було розповісти про моду едвардіанської доби, про широкі головні убори, які носили жінки на початку ХХ століття, і про те, як Перша світова війна трансформувала цей образ, зробивши його простішим, лаконічнішим, відповідним новому часу.
На лекції в Києві ми збирали кошти для Дениса Христова на евакуацію з Донеччини — для мене було принципово допомогти, адже я теж родом з Донецька. Я продовжую проводити благодійні лекції. Останню я прочитала в Ужгороді: ми збирали донати для дівчат, які плетуть маскувальні сітки — це відомий проєкт стилістки Наталії Осадчої.
Мені подобається виступати перед людьми. Мені подобається ця енергія, яка виникає між доповідачем та аудиторією. Ти готуєшся, виходиш на сцену, ділишся думками — і бачиш, як люди відкривають для себе новий світ. Після лекцій я часто відчуваю натхнення. До того ж, це навик, який потребує постійного тренування. І коли довго не виступаєш, втрачаєш майстерність. Тому, якщо в листопаді мені знову доведеться вийти на сцену конференції Vogue UA, було б добре практикуватися хоча б щомісяця.
Заїкання та публічні виступи: що допомагає говорити впевненіше
Наразі я спокійно ставлюся до своїх мовленнєвих особливостей. Але все залежить від обставин: коли розумієш, що попереду важливий виступ, зовсім не хочеться заїкатися. Однак я не дуже контролюю цей процес. І вже зрозуміла: чим більше я хвилююся, тим гірша ситуація. І навпаки. Перед виступом мені допомагає проста дихальна техніка: я намагаюся спокійно дихати за системою 4×4, а потім виходжу на сцену. Поширена рекомендація — випити трохи алкоголю перед виступом — не працює. Мені здається, що алкоголь, навпаки, заважає говорити. Тому перед лекціями чи виступами я намагаюся нічого не вживати.
Парадоксально, але іноді я можу виступати бездоганно: без пауз, без заїкання, ніби цього ніколи й не було. А іноді, навпаки, сиджу вдома з друзями й заїкаюся значно сильніше, ніж під час виступу перед двома сотнями людей. Досі не можу точно пояснити, чому так відбувається. Для мене заїкання не обов’язково пов’язане з нервозністю. Я можу бути абсолютно спокійною — просто в певний момент моя мова функціонує саме так.
Я досі можу помічати певні звуки та комбінації літер, які даються мені важче. Наприклад, власне ім’я — “Віолетта”. На звуках “В” та “І” я заїкаюся значно частіше. Тому в англомовному середовищі мені іноді навіть легше представитися як “Вайолет”: це слово вимовляти простіше.
Цього року я внесла до свого річного плану знайти сучасного спеціаліста, щоб розібратися, що саме відбувається з моїм мовленням. Актор, засновник школи театрального мистецтва Віталій Ажнов порадив звернути увагу на дихання та голосові зв’язки: іноді я говорю на високих тонах, і в певний момент мені просто бракує повітря. Також я розглядаю курси ораторської майстерності — не тому, що хочу навчитися не заїкатися, а тому, що хочу стати кращою спікеркою.
Як жити із заїканням і не боятися говорити
Малоймовірно, що заїкання коли-небудь обмежувало мене у досягненні цілей чи комунікації зі світом. Єдине, я не дуже люблю записувати голосові історії в соцмережах. Можливо, це частково пов’язано із заїканням. Але після того, як я почала регулярно виступати, ця проблема значною мірою відійшла на другий план.
Якщо заїкання серйозно заважає життю — я за те, щоб шукати допомогу та розбиратися, що саме може впливати на мовлення. Причини та прояви можуть бути різними в різних людей, тому я не вважаю, що існує єдина універсальна порада.
Але якщо головна проблема — страх осуду з боку оточення, моя рекомендація — не замикатися. Не мовчати через побоювання, що хтось почує твоє заїкання. Не відмовлятися від сцени, інтерв’ю, побачень чи роботи лише тому, що ти можеш десь запнутися.
Іноді ми так зосереджуємося на власній особливості, що нам здається, ніби всі навколо лише на неї й дивляться. Але в інших людей є власні життя, проблеми, страхи, думки. Їм немає діла до когось іншого. А крім того, важливе не те, як ти говориш. А те, що тобі є що сказати.