У день українського намиста, 1 серпня, етнографиня Ярина Левченко, скрипалька гурту традиційної української музики US Orchestra, розкриває значення цієї прикраси, за якою визначали родину, статки та вік її власниці. А десять таких прикрас спільнота “Спільний Спадок” придбала на аукціонах і передала до Музею Івана Гончара.
Протягом століть намисто відображало життя української жінки. Воно було її майном, яке вона носила, свідчило про її вік, сімейний стан та походження. Добробут вимірювали низками: чим більше шнурів лягало на груди, тим очевиднішим був статок родини. За матеріалом визначали походження: корал та бісер, різнокольорове скло, мушлі каурі, що прибували з віддалених морів, металеві салби Буковини, баламути Східного Поділля, поліський бурштин — у кожному регіоні жінки прикрашали себе по-різному.
Реклама.
Що насправді свідчило намисто про жінку, яка його носила?
Звичайно, за зовнішнім виглядом можна було оцінити матеріальне становище жінки, її статус. Однак не варто вірити вигаданим історіям на кшталт “скільки намистин, стільки й років”. Усе значно простіше. Найбільше прикрас жінка вдягала в молодості. Так тривало від юного віку, коли батьки готували найщедріше придане, і доки намисто не переходило до вже дорослих доньок. Якщо статки дозволяли, жінка, звісно, прикрашалася й пізніше.
Чому намиста в різних регіонах такі відмінні?
Намисто змінюється від краю до краю так само, як говірка, крій сорочки, візерунок вишивки чи пісня. За цим стоять і ландшафт, і сусідні народи, і давні торговельні зв’язки. Традиційна культура розвивається і трансформується разом із людьми. Отже, причин багато, і саме цим Україна, велика й різноманітна, є надзвичайно прекрасною.
Серед десяти врятованих намист мені найбільше до вподоби бурштинове. Такі прикраси нині зустрічаються нечасто, тому це особливо цінна знахідка.
Чому старі намиста слід зберігати?
Тому що це одні з тих матеріальних об’єктів, які формують нашу самобутність. Дуже важко поставити під сумнів унікальність нації, яка добре знає себе, свою історію. Знати, хто ми і які ми, — це і є наша сила.
Часом старовинне намисто потрапляє до рук людини, яка прагне його “покращити” чи “модернізувати”: вона розбирає шнур, додає сторонні матеріали та фурнітуру, змінює зав’язки на застібки, перебудовує композицію. І разом із цим стирає його красу та первісний задум. Я переконана, що старовинне намисто варто дбайливо реставрувати й упорядковувати, коли це необхідно, але не змінювати його сутність.
Дукач, салба, силянка, баламути: за кожною назвою стоїть своя цікава історія
Кожна прикраса, яку врятувала організація “Спільний Спадок”, могла б багато розповісти.
Рогове намисто
Це намисто повторювало дорогі коралі за формою та кольором. Вже з XIX століття, а можливо, й раніше, з’явилися намиста, які імітували корали за формою та кольором: виготовлені з рогу, сургучу, смальти, каменю, адже охочих мати таку прикрасу було значно більше, ніж тих, хто міг собі її дозволити.
Салби
Нагрудна прикраса Буковини: ряди монет нашивали на тканину, а краї часто оздоблювали червоною стрічкою. Ця салба складена з 28 монет різного розміру, номіналу та походження, бо використовувалися будь-які гроші, що були в обігу або надходили з-за кордону. Носили її як окремо, так і разом із коралями, лускавками та іншими скляними прикрасами.
Силянка
Бісерні прикраси були відомі по всій Україні ще з часів Київської Русі, але найрізноманітнішими вони стали на Заході, а захоплення бісером прийшло у XIX столітті зі скляних мануфактур Мурано та Богемії. Силянка — це прикраса у формі комірця, виготовлена шляхом нанизування на одну чи декілька ниток. На фото — бойківська, зроблена в техніці “зиґзаґ”, із зубчастим краєм та ґудзиковою застібкою.
Баламути
Баламутами на Східному Поділлі називали намисто зі скам’янілого перламутру, і побутувало воно лише тут. Намистини нанизували, як корали: більші в центрі, менші до країв, а іноді їх чергували з монетами. Сьогодні навколо самої назви “баламути” накопичилося чимало міфів та вигадок. Як, наприклад, пояснення назви, нібито дівчата носили ці намиста, щоб “баламутити хлопцям голови”. Часом цю назву поширюють і на сучасний перламутр, але це не зовсім коректно: “баламути” — це локальна, етнографічна назва.
Лускавки
Витончені прикраси з тонкого видувного скла з’явилися в Україні наприкінці XIX століття. Вони також були імпортним товаром на наших ярмарках та в крамницях. Перші фабрики, що виготовляли такі намистини, заснували судетські німці ще в середині XVI ст. Виробництво цих прикрас пройшло крізь тривалий період історичних випробувань. А в 1902 році Станіслав Горна заснував підприємство з виготовлення скляних прикрас неподалік міста Яблонець-над-Нисою, Чехія.
Каурі
Мушля каурі довго слугувала засобом платежу: спочатку на узбережжях Індійського й Тихого океанів, а на українських землях у “безмонетний період” XII–XIV століть: її знаходили у скарбах поряд з арабськими дирхемами. Самі ж прикраси з мушель — одні з найдавніших: намисто з черепашок із Мізинської стоянки на Чернігівщині датують 15 000 роком до н. е. На Покутті й Гуцульщині у XIX столітті каурі нашивали на стрічку в один-два ряди і вдягали під шию до пишного комплекту коралів і перлів.
Я б додала до цього переліку рідкісних намист нагрудний хрест на Лівобережжі. Нагрудні хрести — прикраса недооцінена й несправедливо маловідома широкому загалу. Великі, красиві, оздоблені рослинними візерунками, кольоровими каменями хрести вдягалися напоказ поверх намиста, інколи по два й навіть більше, та мали передусім естетичне значення. Особливо я б відзначила нагрудні хрести Сумщини.
Як поєднати традиційне намисто із сучасним одягом
Що неочікуванішим і контрастнішим є поєднання, то краще. Коли в одному образі стикаються елементи протилежних стилів, це привертає увагу. Коралове намисто, наприклад, стане чудовим акцентом до джинсів і піджака, до шовкових шортів із босоніжками на підборах і спортивною вітрівкою, до романтичної сукні. А от якщо одягнути те саме коралове намисто до вишиванки чи вишитої сукні та ще й додати вінок, запаску, хустку і вишиту кишеню, вийде одноманітно і переобтяжено. Тому я раджу сміливо експериментувати й дивитися на традиційні прикраси новим поглядом, поза тим звичним контекстом, у якому їх зазвичай сприймають.
Століттями намисто було мобільним статком і спадком від матері до доньки
Намиста справді передавали з покоління в покоління. З часом вони набували все більшої цінності як матеріальної, так і емоційної. Та людина, якій дісталося таке від роду, справді щаслива, бо цьому немає ціни. Подібний спадок — це і є краса, в якій живе спадкоємність наших традицій.
Хочеться, щоб кожна жінка відчула свою приналежність до цієї глибокої культури та відкрила для себе прекрасний світ традиційних прикрас. Щоб навіть та, кому не дісталося родинного намиста від мами чи бабусі, відчула себе спадкоємицею нашого спільного надбання. І щоб у кожної з’явилося натхнення відновити ланцюжок поколінь та зібрати власні скарби на майбутнє, вже для своїх доньок.
Про “Спільний спадок”
“Спільний Спадок” — спільнота, яка коштом громади рятує українські старожитності від забуття та знищення: викуповує їх з аукціонів і приватних продажів, досліджує їх і передає Музею Івана Гончара. Там ці прикраси, одяг, вишивки та предмети народного побуту вивчають та оцифровують, щоб зберегти для наступних поколінь. Від 2023 року спільнота врятувала вже понад 200 пам’яток. За цей час зібралася чимала колекція намист, які були знайдені у вільному продажу: на аукціонах, на OLX, у соціальних мережах — кожне окремо, від родин, колекціонерів або антикварних крамниць. Цей матеріал ілюструють фото врятованих намист із колекції “Прикрашайся”.