У львівському артцентрі Jam Factory відкрито експозицію “ВСЕ НОРМАЛЬНО))”, яка розмірковує про наше життя, коли катастрофа стає повсякденним фоном для діяльності та праці; і про самоорганізовані мистецькі проєкти в Україні як спосіб існування, виживання та спільної дії в обставинах постійної нестабільності.
Реклама.
Найкраще стан людей, які створюють і підтримують незалежні мистецькі осередки, передає знайомий інтернет-мем — у палаючій кімнаті сидить пес і спокійно коментує: “This is fine”. Українською цей образ можна інтерпретувати як “ВСЕ НОРМАЛЬНО))”. Саме під такою назвою до 9 серпня триває виставка у львівському Jam Factory Art Center. Запозичуючи інтонацію мему, організатори експозиції говорять не лише про життя в умовах перманентної кризи, а й про самоорганізацію як звичний стан українського мистецтва.
Цей проєкт є результатом конкурсу незалежних кураторських досліджень, який нещодавно ініціював Jam Factory Art Center. До фінального етапу пройшли дві ініціативи: Weaving, присвячений історії українських незалежних мистецьких просторів, від Насті Хлестової та Антона Ткаченка, співзасновників харківського artist-run простору “Гараж 127”, та “Художники бігають. Самоорганізовані мистецькі простори та ініціативи” від кураторів львівської галереї “Товари з Європи” Анастасії Шергіної та Ігоря Тимощука. Об’єднавши свої дослідження, кураторська група створила виставку, що репрезентує 26 самоорганізованих мистецьких ініціатив з різних регіонів України, переважно заснованих після 2014 року.
Сама експозиція нагадує структуру арт-ярмарку: простір ніби розбитий на окремі секції, кожна з яких належить певній ініціативі, представленій інсталяцією, що найкраще її відображає. Водночас, замість типового “білого кубу”, куратори разом з архітектором виставки Олександром Бурлакою роблять видимими ті конструкції, які зазвичай приховані, відкриваючи каркаси, монтажні елементи, необроблені поверхні. У цьому підході легко впізнати матеріальну логіку більшості artist-run просторів, які часто доводиться облаштовувати з доступних матеріалів і мінімальних ресурсів, керуючись переважно винахідливістю.
Невизначеність термінів існування — мабуть, найточніше слово, яким можна описати функціонування більшості незалежних мистецьких осередків. Зростання орендної плати, зміна життєвих обставин, пандемія чи війна — будь-який із цих чинників може призупинити діяльність простору або призвести до його остаточного закриття. Через свою швидкоплинність багато таких осередків залишають по собі лише уривчасті свідчення — спорадичні архіви, фотографії та, здебільшого, спогади.
Одним із прикладів завершеної історії є “Квартира 14” — самоорганізований виставковий майданчик, що діяв у Києві з 2016 до 2019 року. Художник Михайло Алексєєнко та кураторка Мадлен Франко відкрили його у помешканні на Троєщині. Проєкт виник із особистої історії: після смерті бабусі Алексєєнко почав осмислювати радянську спадщину крізь призму інтер’єру її квартири та речей, які залишилися після неї. Згодом приватна оселя трансформувалася на платформу для експериментальних виставок молодих митців, зміщуючи мистецьке життя Києва за межі звичного центру. На виставці простір представлений документацією проєкту “Секрет №7” Маргарити Шерстюк та Ігоря Канівця — роботи, створеної безпосередньо в інтер’єрі “Квартири 14”, де її архітектура, меблі та предмети побуту стали частиною художнього висловлювання.
Іншу модель самоорганізації демонструє Noch — одеська ініціатива, що функціонувала у 2018–2021 роках. Художниця Олександра Кадзевич та письменник і психоаналітик Гаррі Краєвець заснували її у власній майстерні як майданчик для 24-годинних заходів, спрямованих на об’єднання локальної мистецької сцени та створення атмосфери для діалогу. За три роки існування у Noch відбулося 34 виставки українських та іноземних митців, а сама ініціатива стала важливим центром мистецького життя Одеси. На виставці Noch представлено архівними фотографіями та аудіороботою Гаррі Краєвця “У Парі Друзів Не Видно”, що спонукає сприймати Noch не як завершену історію, а як досвід, що проявляється через фрагменти зустрічей та переміщень.
Ще однією типовою умовою існування більшості незалежних мистецьких ініціатив є нестабільність. Самоорганізація часто виникає як реакція на цей стан — через спільне використання ресурсів, взаємну підтримку та розбудову власної інфраструктури. Однак це не виключає відчуття постійної невизначеності, що супроводжує незалежні культурні простори та мистецьку діяльність загалом.
Цей хисткий стан нестабільності демонструє “Нагірна 22” — мистецька спільнота, що сформувалася у 2018 році в будівлі Київського інституту автоматики. Вільні приміщення поступово перетворилися на майстерні, а згодом — на робочий простір для десятка митців. Однією з ключових ініціатив спільноти став День відкритих майстерень, який дозволяє відвідувачам безпосередньо ознайомитися з митцями та їхньою творчістю.
На виставці “Нагірна 22” представлено проєкт “Відкриті книги Інституту автоматики” — добірку скетчбуків, що розкривають процес формування мистецьких ідей та демонструють різноманітність практик у межах спільноти.
Під час роботи над виставкою ця історія отримала продовження: у травні 2026 року спільноту повідомили про необхідність звільнити приміщення Інституту автоматики. Експозицію доповнили друкованим архівом, присвяченим вимушеному виселенню, таким чином сама виставка стала свідком ще однієї історії втрати незалежного мистецького простору.
Якщо нестабільність є умовою існування більшості незалежних ініціатив, то їхньою спільною рисою стає здатність оперативно реагувати на суспільні зміни. Невипадково виставка зосереджується саме на просторах, що виникли після 2014 року. Для багатьох із них війна стала не просто історичним тлом, а й безпосереднім поштовхом до самоорганізації — способом створення культурної, соціальної чи навіть гуманітарної інфраструктури там, де її бракувало.
Одним із перших таких прикладів став харківський сквот “Автономія”, що діяв у 2014–2018 роках. Заснований анархістською спільнотою в покинутій будівлі, він швидко трансформувався не лише на культурний простір, а й на прихисток для людей, які були змушені покинути окуповані Крим і Донбас. У сквоті проводилися виставки, лекції, кінопокази та концерти, а сам простір став прикладом того, як мистецька самоорганізація може відповідати на суспільні виклики. На виставці історію “Автономії” представляє фільм Миколи Рідного The Squat Is a Squat, що фіксує пам’ять про цей експеримент.
Через два роки, у 2016-му, за двадцять кілометрів від лінії фронту в Маріуполі виникла “Платформа ТЮ”. Спочатку вона була незалежним культурним простором для місцевої андеграундної сцени, однак після повномасштабного вторгнення її діяльність кардинально змінилася. Сьогодні ініціатива працює у вимушеному вигнанні, підтримує розпорошену маріупольську спільноту та шукає нові шляхи для розмови про втрату міста без експлуатації травматичного досвіду. Представлений на виставці проєкт “Підвищення обізнаності” простежує цю трансформацію через архівні матеріали, відео та особисті свідчення, показуючи, як культурна ініціатива поступово перетворилася на спільноту взаємної підтримки.
Одним із найбільш стійких серед представлених проєктів є херсонський культурний центр “Тотем”, який функціонує з 1999 року. Протягом останніх двадцяти років команда досліджувала, документувала та зберігала будинок-музей Поліни Райко в Олешках, сформувавши навколо нього спільноту дослідників, митців та волонтерів. Після підриву Каховської ГЕС у 2023 році, коли будинок був майже повністю зруйнований, ця робота набула нового значення. У Jam Factory “Тотем” представляє не лише історію Поліни Райко, а й те, як незалежна спільнота здатна роками підтримувати, досліджувати та зберігати локальну спадщину.
Самоорганізовані мистецькі простори часто сприймаються як замкнені середовища, існування яких залишається майже непомітним поза колом їхніх учасників. Недовговічні, локальні та нерідко позбавлені можливості архівувати власну діяльність, вони легко зникають із ширшої історії українського мистецтва. Однак подібні історії просторів дозволяють говорити про самоорганізацію значно ширше — не як про сукупність окремих ініціатив, а як про одну з визначальних рис українського мистецтва останніх десятиліть.
Представлена виставка не створює повну карту незалежних просторів, вона окреслює явище, яке постійно змінюється й трансформується. Зібрані разом історії показують, що самоорганізація в українському мистецтві давно перестала бути винятком чи тимчасовою відповіддю на кризу, натомість стала способом, у який українське мистецтво розбудовує власну інфраструктуру.
Показово, що виставка не приховує й внутрішніх протиріч незалежної сцени. Після отримання запрошення до участі кілька художників і художниць відмовилися від співпраці через присутність у кураторській групі Антона Ткаченка, який після виїзду з України не повернувся. У просторі виставки розміщено їхні заяви. Цей жест нагадує, що самоорганізація не є однорідною спільнотою чи простором безконфліктної солідарності. Вона так само складається з різних позицій, етичних рішень та дискусій, які сьогодні стають невіддільною частиною українського мистецького середовища.
Текст: Аміна Ахмед
Фото: Костянтин Гливляс