Німецька акторка Сандра Гюллер стала новою амбасадоркою Chanel. Водночас Берлінале й Канни вкотре підтвердили: Гюллер — одна з найяскравіших та найсталіших виконавиць європейського авторського кіно. Кінокритикиня Соня Вселюбська простежує її кар’єрний шлях — від німецької театральної сцени до подвійного каннського тріумфу й ролей, у яких особисте нерозривне з політичним.
Реклама.
Коли у 2023 році The Hollywood Reporter опублікував матеріал під заголовком “Sandra Hüller, Actress of the Year?”, змінити знак питання на знак оклику не було б жодним перебільшенням. Того року акторка запанувала на Каннському фестивалі, виконавши дві центральні ролі у конкурсних стрічках – "Анатомії падіння" Жустін Тріє та "Зоні інтересів" Джонатана Глейзера, і стала однією з найзатребуваніших актрис сучасності. Справді, вражає, яка концентрація таких цікавих та надзвичайно успішних проєктів припала на такий короткий період, коли вона зовсім такого не планувала.
Фільмографія Сандри Гюллер не схожа на шлях тієї, хто прагнув підкорити Голлівуд. Вона народилася 1978 року у крихітному містечку Східної Німеччини, у родині освітян. Акторством вперше зацікавилася ще в дитинстві, відвідуючи театральний гурток, а по закінченні школи пройшла відбір до престижної берлінської Академії драматичного мистецтва імені Ернста Буша – стало очевидно, що вона знайшла своє покликання.
Закінчивши театральну школу у 2003 році, вона миттєво стала зіркою сцени й була визнана "молодою акторкою року" німецьким виданням Theater Heute. Гюллер працює на сцені німецького театру вже майже двадцять років – десятки зіграних вистав на кожній поважній сцені країни та низка професійних відзнак, зокрема Орден "За заслуги перед ФРН" за привернення уваги до соціальних проблем у театрі під час пандемічної кризи – говорять самі за себе. Саме тому вона постійно наголошує, що передусім є театральною актрисою, а її гучний успіх у кіно це радше збіг обставин.
У 2006-му акторка дебютувала з першою значною роллю на екрані. У історичній стрічці "Реквієм" Ганса-Крістіана Шміда, що базується на реальних подіях, вона зіграла дівчину з релігійної родини, яка сприйняла власну епілепсію як одержимість дияволом. Фільм було представлено в основному конкурсі Берлінале, де Гюллер одразу ж здобула нагороду за найкращу жіночу роль. Вразивши критиків та європейських глядачів, акторка, проте, залишалася відданою сцені. Якщо Гюллер у той період і з’являлася в кіно, то радше в камерних драмах, експериментальних проєктах молодих режисерів чи навіть короткометражках початківців, загалом залишаючись у колі національної індустрії. Сам Шмід, згадуючи її роботу в "Реквіємі", відзначав, наскільки Сандра є тактовною актрисою, з багатою уявою та неабиякою інтуїцією до вибору проєктів. Власне, ця інтуїція в поєднанні зі стриманим підходом до вибору ролей і принесла їй світову популярність.
Для постійної аудиторії Каннського фестивалю Гюллер не була невідомою, адже багато хто захопився нею ще у 2016 році, коли в конкурсі було представлено "Тоні Ердман". Іронічна драма про батька, який намагається налагодити стосунки з донькою, зануреною в корпоративну роботу, сьогодні стала сучасною класикою. Фільм здобув понад 60 кінопремій та номінацій, дістався широкого американського прокату й завоював серця мільйонів. У цій зворушливій історії Гюллер вразила вмінням переходити від комедії до драми, при цьому не боячись виглядати абсурдно чи вразливо. Номінація фільму на "Оскар" у категорії "найкращий фільм іноземною мовою" лише посилила інтерес до акторки, яка, втім, змусила нас чекати на її потужне повернення аж до 2023 року.
Потрапити з фільмом до основного конкурсу кінофестивалю – це справжня мрія. А коли таких фільмів два, і вони ще й здобувають дві головні нагороди фестивалю, а згодом очолюють списки найкращих стрічок року – це феномен, який важко осягнути навіть самій акторці. Її робота в цих таких різних, непростих фільмах заслуговує на титул “королеви Канн”, як її охрестили Los Angeles Times, завдяки виходу за власні межі та тій драматичній віддачі, яку раніше вона зберігала для сцени.
У фільмі "Зона інтересів", заради ролі у стрічці британського майстра, над якою той працював понад десятиліття, акторка порушила свою давню обіцянку не грати нацистів. Вона відчула, що Глейзер мав глибші наміри, ніж просто стилізувати минуле. У його суворій естетиці документального спостереження вона зіграла дружину коменданта концтабору Рудольфа Гьосса, висаджуючи квіти за парканом Аушвіцу. Вона продемонструвала той необхідний крижаний перформанс, без найменшого натяку на співчуття чи розуміння. Як згадує Йохан Сімонс, художній керівник театру Schauspielhaus Bochum, де вона працювала, Сандра "завжди прагне служити чомусь вищому".
Схожі відгуки надавала й Жустін Тріє, наголошуючи, наскільки акторці притаманна "цілковита відсутність будь-якого загравання. Вона завжди висловлює те, що думає". Ця прямолінійність, за словами режисерки, "ймовірно, і надає їй такої сили на знімальному майданчику: вона справжня". Граючи успішну письменницю та матір, яку звинувачують у вбивстві чоловіка, у цій тригодинній драмі її виконання є центром глибоких тем, яких торкається “Анатомія падіння” – судової системи країни, гендерної динаміки та токсичних стосунків. Шалений успіх фільму, від "Золотої пальмової гілки" до п’яти номінацій на "Оскар", складно уявити без абсолютної віддачі актриси. Заради ролі вона вивчила французьку майже з нуля й дозволила камері зосереджуватися на близьких планах обличчя так, як театр на це онтологічно не здатний.
Гра Гюллер найсильніша саме тоді, коли героїня втрачає контроль, зривається на крик чи істеричний плач, а її особиста інтелігентність добре пасує до складних масштабних психологічних сценаріїв. Окрім природного таланту, таку дисципліну легко пояснити характерною німецькою стриманістю та її театральним вишколом, адже німецький театр відомий своєю радикальністю. До рецепту своїх блискучих перевтілень акторка додає й те, що їй допомагає знайти когось із близького оточення, з ким вона зможе пов’язати свою роль. Кого саме – звісно, не уточнює.
Загалом, отримати більші деталі життя акторки та її роздуми про мистецтво журналістам не вдається. Гюллер відверто зізнається, що їй незручно від інтерв’ю та червоних доріжок. Особисте життя вона тримає за щільно зачиненими дверима, не терпить світських розмов і дуже цінує своє усамітнене життя в Лейпцигу. Водночас вона демонструє дуже принципову, професійну позицію, а саме у повазі до колег у театральних колах. В інтерв’ю The New York Times вона згадує сценічну адаптацію "Янгола-винищувача" Бунюеля: після номінації на "Оскар" квитки на виставу розкупили миттєво, і це її дещо засмучує – "але ж ми створювали це разом".
Але ці прояви характеру, прямота й принциповість, лише додають їй авторитету та затребуваності. Пропозиції акторка й надалі обирає обережно, хоч як би Голлівуд хотів мати таку унікальну виконавицю. На початку року в кінотеатрах світу вийшов науково-фантастичний фільм "Проєкт Хейл Мері", де вона з’явилася поряд з Райаном Гослінгом. Хоча вона органічно вписалася у широкоформатне кіно, однак, здається, це була одноразова пригода. Гюллер наполегливо концентрується на тому, з чого починала свою роботу в кіно – співпраці з європейськими режисерами, які створюють значуще кіно в історичному контексті.
2026 рік показує, наскільки Гюллер комфортно почувається в рамках чорно-білого артхаусу, і як їй пасують будь-які часові рамки та перевтілення. У "Роуз", яку ми високо оцінили на Берлінале, вона перенеслася в часи кінця Тридцятилітньої війни, зігравши жінку, яка видавала себе за чоловіка, щоб вижити в суворій протестантській громаді.
Приймаючи нагороду за акторську роботу, вона зі сцени згадала свою першу відзнаку за "Реквієм" і виголосила зворушливу промову про те, наскільки значущим є фестиваль у її кінокар’єрі. Більше того, ці ролі демонструють, наскільки вони перегукуються з важливими питаннями сьогодення: якщо в "Роуз" це вічна історія боротьби жінки за базові людські права, то в новому хіті Павліковського "Батьківщина", що нещодавно отримав гран-прі в Каннах, її чуттєве виконання ролі доньки Томаса Манна, де жаль і відраза до рідної повоєнної Німеччини стають актуальним віддзеркаленням минулого, наслідків тиранії та колективної відповідальності.
Як на каннській пресконференції, так і під час прес-туру "Зони інтересів" акторка наголошувала на необхідності зробити свій внесок у роздуми над минулим власної країни, адже вона "відчуває сором". Якщо й існує думка, що актори стоять поза політикою, просто будуючи кар’єру та статус, то Гюллер – її радикальна антитеза, приклад того, як актриса може брати на себе політичну відповідальність у турбулентні часи.
Щодо подальшого шляху Гюллер сумнівів немає: її інтуїції у виборі ролей можна довіряти беззастережно. Ходять чутки, що незабаром на Венеційському кінофестивалі знову з’явиться Алехандро Іньярріту, до акторського складу якого вона долучилася. Тож якщо фільм зриватиме овації та матиме касовий успіх, дивуватися не доведеться, адже її ім’я у титрах – це вже знак якості.