Поділитися
Богдан Жук, котрий обіймає посаду директора фестивалю Sunny Bunny, є відомим активістом та кінознавцем. Щороку він переглядає сотні кінокартин з різних куточків світу на численних кінофестивалях. Спеціально для vogue.ua Богдан ділиться своїми враженнями про найцікавіші нові роботи в жанрі квір-кіно.
“Протягом тривалого часу, особливо останніми роками, я помічаю й усе більше переконуюся в тому, наскільки значним є вплив квір-кіно на кінематограф загалом”, — зазначає Богдан Жук. — “У той час, коли здається, що створити щось принципово нове в мистецтві вже неможливо, саме квірне кіно прокладає нові шляхи та пропонує свіжі погляди на нашу реальність і на саме мистецтво”. І справді, низка нещодавніх стрічок вражає і дивує, що є доволі рідкісним явищем для програмних директорів, які щороку переглядають сотні фільмів”.
Реклама.
“Підлітковий секс і смерть у таборі Міазма” / Teenage Sex and Death at Camp Miasma, реж. Джейн Шунбрун
Вічна дилема між Еросом і Танатосом досліджується в оригінальний спосіб у новій роботі Джейн Шунбрун, яка здобула визнання завдяки фільму “I Saw the TV Glow” — одному з найбільш новаторських творів, присвячених транс-ідентичності.
На перший погляд, “… Міазма” розповідає про амбітну молоду режисерку (у виконанні Ганни Айнбіндер), яка отримує завдання від студії перезняти забуту малобюджетну франшизу “Табір Міазма”, але в сучасному ключі (тобто, без расизму, сексизму та гомофобії). Вона приїжджає до табору, де проходили зйомки першого фільму, щоб зустрітися з акторкою, яка зіграла в ньому (неймовірна Джилліан Андерсон). Акторка живе відлюдницею в тому ж таборі, нагадуючи Норму Десмонд з класичного нуару “Бульвар Сансет”. Сама акторка іронізує над цим порівнянням у фільмі, що й стає початком занурення в численні мета-рівні стрічки. Вона виступає як сатира та данина поваги класичним слешерам, з їхнім найпоширенішим тропом про “останню дівчину”. Фільм також містить елементи самоіронії щодо сучасної “woke” кіноіндустрії, яка панічно боїться бути “скасованою”, і, що найголовніше, є глибоким аналізом природи жіночого сексуального задоволення та його табуйованості в мейнстримному сприйнятті. Не випадково кривавий вбивця у фільмі носить ім’я Маленька Смерть, що є евфемізмом для оргазму.
“Чорна куля” / La bola negra, реж. Хав’єр Амброссі, Хав’єр Кальво (Іспанія)
Цей фільм, який здобув нагороду за найкращу режисуру на цьогорічному Каннському кінофестивалі, є епічним полотном, створеним за продюсування братів Альмодовар. Дія розгортається в трьох часових площинах: у напруженому затишші перед бурею на початку 1930-х років, під час бурхливої громадянської війни в Іспанії невдовзі після цього, та в сучасності, коли квірність майже нормалізована.
Це надзвичайно амбітне кінематографічне висловлювання прагне відновити історичну справедливість через завершення роботи над недописаною п’єсою одного з найвидатніших іспанських авторів, Федеріко Гарсіа Лорки, під назвою “Чорна куля”. Крізь три сюжетні лінії, зв’язок між якими стає очевидним ближче до фіналу, розкривається історія ставлення до гомосексуальності в різні епохи та важливість сміливості бути собою, навіть у найскладніших умовах.
“Клубний малий” / Club Kid, реж. Джордан Ферстман (США)
Організатор яскравих та енергійних квір-вечірок у Нью-Йорку, які часто супроводжуються вживанням різноманітних речовин, стикається з неочікуваним поворотом долі, що змушує його вперше взяти на себе відповідальність за себе та інших. За цим, здавалося б, стандартним описом, ховається надзвичайно дотепне та зворушливе кіно, яке вважається одним із найкращих сучасних зображень квір-спільноти, розкритої у всій її складності, страхах та невпевненості.
Це дебютний повнометражний фільм Джордана Ферстмана, відомого квір-аудиторії завдяки сатиричним короткометражкам “The Disgustings”, а ширшій публіці – завдяки вірусним іронічним відео в Instagram часів пандемії COVID-19.
“Під захистом держави” / Prosecution, реж. Фараз Шаріат (Німеччина)
Якщо попередні фільми були найкращими з тих, що я побачив на Каннському кінофестивалі, то “Під захистом держави” є моїм фаворитом з Берлінале.
Ця стрічка, знята у більш класичному стилі, є судовим трилером про прокурорку, яка стає жертвою нападу на ґрунті расової ненависті – вона є німкенею корейського походження. Її квірність слугує лише одним із штрихів до портрета героїні, проте тема, безумовно, перегукується з досвідом квір-спільноти, яка так само страждає від насильства з боку праворадикальних рухів.
Фільм Шаріата не уникає прямого називання речей своїми іменами, подібно до відважної героїні, яка методично досліджує зв’язки між невикритими справами, забутими в судових архівах, що стосуються расистських нападів. “Під захистом держави” ставить під сумнів об’єктивність системи правосуддя, яка насправді може закривати очі на неонацистські групи або навіть прикривати їх, коли вони безкарно завдають шкоди та вбивають невинних людей через колір шкіри чи приналежність до певної групи.
“Корисний привид” / A Useful Ghost, реж. Рачапум Бунбачачок (Таїланд)
“Корисний привид” знайомить нас спочатку з ледібоєм, який купує пилосос. Під час прибирання він виявляє, що в ньому мешкає привид нещодавно померлої молодої жінки. Крізь плітки та події, що розгортаються в будинку, розкривається центральна історія цієї сюрреалістичної містичної трагікомедії про привидів, які вселяються в побутову техніку, щоб залишатися поруч зі своїми близькими або помститися тим, хто їх образив.
Таке поєднання різних жанрів дозволяє розкрити цілий спектр тем – від класової нерівності та жорстокого капіталізму до історичної пам’яті та справедливості. Ці теми надзвичайно майстерно вплетені в цей повнометражний дебют з Таїланду. Абсурдизм тут можна порівняти з фільмами Кентана Дюп’є, але Бунбачачок ставить гуманізм вище за зневіру в людстві. Це один із найцікавіших фільмів 2025 року.
“Пес, собака” / Perro Perro, реж. Марко Берґер (Аргентина)
Берґер добре відомий фестивальній аудиторії по всьому світу завдяки своїм фільмам, у яких він у невимушеній, майже мамблкорній манері досліджує маскулінність та обмеження гетеронормативності, притаманні аргентинському (і не тільки) суспільству.
Володар численних квір-нагород і двічі переможець київського фестивалю SUNNY BUNNY, Берґер представив новий фільм, де він йде ще далі: як і в багатьох його попередніх роботах, “Пес, собака” розгортається в невимушеній атмосфері літнього відпочинку. Однак цього разу до заміського будинку, де відпочиває молода гетеросексуальна пара, прибивається бездомний чоловік, який поводиться як собака. З’ясовується, що в цьому світі існують чоловіки та жінки, а також “мужики” – так називають цих “істот”, які на вигляд здаються примітивнішими, позбавленими самосвідомості. Однак врешті-решт вони викривають лицемірство та байдужість людей стосовно “менших братів”. На цьому дивному прикладі чоловіка та його “пса” фільм досліджує природу любові, дружби, власності та влади.
“Фільм для дорослих” / Blue Film, реж. Елліот Таттл (США)
Привабливий атлетичний юнак Аарон Іґл виступає перед камерою, аби за гроші збуджувати бажання своїх клієнтів. Але один замовник, який запрошує його до себе за значну суму, виявляється примарою з минулого – шкільним учителем, який відбув покарання за педофілію.
“Фільм для дорослих”, безперечно, одразу відштовхне тих, хто не готовий зануритися в складну тему, яка може зіграти на руку недоброзичливцям, які прагнуть пов’язати педофілію з гомосексуальністю. Однак цей дебют, який уже назвали найпровокативнішим американським фільмом останнього часу, дивує хіба тим, що обирає погляд на людину, а не на стереотип, сформований упередженнями та стигмами.
“Барбара назавжди” / Bárbara Forever, реж. Брайді О’Коннор (США)
Документальна робота дебютантки О’Коннор розповідає про життя недостатньо визнаної кіноікони – американки українського походження Барбари Гаммер. Відстежуючи її шлях від раннього шлюбу, розлучення та усвідомлення власної сексуальності, фільм майстерно використовує архівні матеріали, уривки з фільмів Гаммер та інтерв’ю з нею та її партнеркою Флорі Берк. Він розповідає про становлення режисерки у 1970-х роках, яка виявила майже повну відсутність лесбійської репрезентації в кінематографі, і вирішила заповнити цю прогалину. Результатом стали 70 фільмів, які вже набули статусу канонічних.
Як бонус, рекомендую звернути увагу на роботи самої Гаммер, зокрема на її фільм “Моя бабуся: пошук українських ідентичностей” (2001). У ньому вона подорожує до землі своїх предків, спілкуючись з такими особистостями, як Ель Кравчук та Оксана Забужко. Мета фільму – дослідити прояви квір-фемінізму та активізму тогочасної України.
“Що робитимеш, якщо війна продовжиться”? What You Will Do When the War Continues?, реж. Владислав Плісецький (Україна)
Радикальний експериментальний твір митця, режисера та перформера Владислава Плісецького, який без жодних компромісів з мейнстримними патріотичними наративами, комплексно та влучно зображує життя квір-людини в умовах воєнної України. Ця робота, визнана одним із найкращих українських фільмів останнього часу, є другою частиною запланованої трилогії. Я щиро сподіваюся, що Владиславу вдасться створити третій фільм після закінчення війни, незважаючи на його спробу суїциду через цькування в армії, куди його мобілізували минулого року.