12 травня свій 90-річний ювілей відзначає видатний живописець Іван Марчук – народний художник України, лауреат премії Шевченка, творець техніки “пльонтанізм”, шанований у всьому світі.
В ексклюзивному інтерв’ю для vogue.ua Іван Марчук ділиться спогадами про своє життя: вплив батька, роки навчання у Львові, досвід життя за кордоном та джерело натхнення, що дозволяє йому залишатися творчо активним і сповненим енергії у такому поважному віці.
Іван Марчук народився 12 травня 1936 року в селі Москалівка на Тернопільщині. “Моя ностальгія – це моє село, мої корені – Москалівка, тиха, патріархальна. Колись у ній було близько трьох сотень дворів. Село було неймовірно мальовниче. Воно потопало в садах: яблуні, груші, горіхи, вишні покривали все, жодна хата не обходилася без вишневих дерев. Коли вони квітнули – хат не було видно”, – так зворушливо митець згадує свою батьківщину.
Батько Івана Марчука славився як майстерний ткач на всю округу. Окрім Івана, у родині виховувалося ще троє доньок. Малювати хлопчик почав ще в ранньому дитинстві. У 1956 році він завершив навчання на відділенні декоративного розпису Львівського училища прикладного мистецтва імені Івана Труша – цей період сам митець вважає переломним. Вже у 60-ті роки Марчук активно шукав власний стиль, експериментував з кольорами та напрямами, заявивши про себе як про самобутнього, надзвичайно вільного художника, що йде власним шляхом. За радянських часів його звинувачували у відході від соцреалізму, а також підозрювали в українських націоналістичних поглядах, адже він походив зі Львова, говорив українською, зображував українських діячів.
Художник розробив унікальну техніку створення зображень – “пльонтанізм” (від діалектного слова “пльонтати”, що означає плести, заплутувати, переплітати). Особливість цього стилю полягає в нанесенні фарби тонкими кольоровими лініями, які переплітаються під різними кутами, створюючи ефект об’єму та сяйва. Техніка живопису Івана Марчука, що знаходиться на межі між ручною роботою та технологічністю, через складність виконання та трудомісткість практично неможлива для відтворення. Вперше митець застосував її у пейзажі у 1972 році. Сьогодні роботи Марчука представлені в колекціях по всьому світу.
У 2007 році Іван Марчук увійшов до списку “100 геніїв сучасності” (посівши 72-ге місце), складеного британською газетою The Daily Telegraph. 8 червня 2024 року картину Івана Марчука “Зійшов місяць над Дніпром” було продано на київському аукціоні Goldens за 250 тисяч доларів – це рекордна сума для твору сучасного українського митця.
Іван Марчук жив в Австралії, Канаді, США. З 2001 по 2022 рік він мешкав у Києві, але війна змусила митця знову емігрувати – цього разу до Австрії, до Відня. Його наймасштабніша виставка на сьогодні відбулася у Відні в лютому 2024 року і представила близько 250 художніх робіт. У лютому 2025 року 60 його полотен будуть представлені на персональній виставці у Ватикані.
Про батьків та дитинство
Іван Марчук: Насамперед, батько навчив мене бути людиною, а це має величезне значення. Все моє життя проходило під його впливом. Я завжди згадував батька як зразок етики та естетики в усьому. Він був надзвичайно здібним математиком, мав лише три класи освіти, але вночі розв’язував мені задачі з алгебри. Завжди вночі вирішував різні завдання. Навіть десятикласники приносили йому задачі – він їх розв’язував.
Він був майстром на всі руки, розумієте, а його розум був дивовижним. Він обіймав усі посади в селі. Біда була у нас “чорна”, бо жити було надзвичайно важко. У тій бідності, що було – був сад, їли ягоди вдень, а вночі, у перерві між сезонами, їли картоплю, і це все. Але про їжу діти не думали, дітям треба було гуляти, бігати і так далі, вчитися, вчитися. Я завжди добре вчився в школі, а тато, маючи три класи, вночі, коли я засинав, розв’язував мені задачі з алгебри. Ту алгебру я ніяк не міг засвоїти. Це єдине, чого він мене навчав. Ну, почерку він не міг мене навчити, бо його почерк був такий, що ніхто не міг його повторити. Він після трьох класів мав такий почерк, розумієте, як жоден професор не може мати – такий майстерний.
Тільки батько йшов корчувати коріння, щоб було чим розпалити в хаті, – я одразу біг до нього й допомагав. Батько йшов молотити щось у стодолі ціпом – я йшов до батька. Батько жнув жито в полі – і тут батько допустив помилку. Він не показав мені, як тримати серпа і як захоплювати жито рукою, і я порізав пальці та відрізав шматочок. Оце була найбільша біда в нашому родинному домі.
Був дуже віруючою людиною, дуже. До батька приходили сусіди, і батько завжди говорив їм про політику. Це при батькові в хаті згорів ліхтарик, стеля була чорна, а я читав про Мао Цзедуна, про хунвейбінів, про китайську революцію, розумієте, у дитинстві читав це селянам.
Про студентські роки у Львові
Найвизначніші події та зустрічі у Львові – коли я привозив купу картин після літніх канікул, і на виставці я був першим, першим за кількістю робіт, розумієте. Оці, оці, оці – це суто творче життя, і мені найбільша втіха, що я стану художником. Хлопець із села, я тішився, що там навчаюся. І навчався, і червоний диплом отримав після училища. Мені все було цікаво. Коли з’явився у Львові, то я не знав, де люди живуть, розумієте. Коли я дивився на великі будинки, то ахав, охав: невже? А де прості люди живуть? Я думав, що у Львові повинні жити в хатах, як у селі. Я захоплювався містом, я страшенно полюбив Львів. Усе-таки 11 років я навчався у Львові, я вже був повністю львів’янином і так далі, а доля мене завела до Києва, і я зовсім не шкодую, що покинув Львів, бо інакше сьогодні мене б не було як митця.
Про те, як художнику знайти свій шлях у мистецтві
У мене було шалене бажання. От коли я побачив, як мої друзі в інституті працюють, молодші за мене, але на одному курсі… Вони вже зрозуміли, що таке нове мистецтво, а я ще був застарілим художником, який за традицією малював те, що всі малюють. І для мене було головним знайти свою дорогу.
Я сказав: “Я хочу бути ненормальним художником”, а це вже в інституті, на четвертому курсі, я сказав: “Яким – не знаю”. Почався пошук. Мене професор Карло Звіринський ламав через коліно буквально, казав, що я відстав, а я не міг відставати. Я з дитинства, зі школи був першим. І першим у збитках, і першим у навчанні, розумієте.
І от, коли я це сказав, почалися пошуки. Потім я сказав: я хочу бути єдиним художником, єдиним у світі – не кращим, не гіршим, а іншим. І це слово – “іншим” – гнало мене, розумієте, так що я на казенній роботі працював, і в мене, як кажуть, відкрилося нове дихання, я відключив свідомість і малював там, на казенній роботі, невеликі архаїчні роботи, яких не можна було винести.
8 годин я там мав відробити, і от настала нова епоха абсолютно моєї творчості.
Я робив, наробив – я не знаю, що я робив. Чим менше я розумію, тим більше тішуся. Ну і пішла, пішла “моя робота”, як кажуть… Я пішов по руках, картини почали бачити, почали дивуватися тим картинам: “Звідки? Що ти? Як ти? Де ти береш?” О, як мені кажуть: “Ти багато читаєш”. Я не читаю, бо не маю часу.
“А де ти, звідки це тут?” Я не знаю, я не міг пояснити, звідки це йде. Це була повна інтуїція, повна підсвідомість, хтось мені підказував. А все, що я робив, було викинуто на смітник. От появився – я просто народився заново і почав співати свою нову пісню, і так я співаю по сей день. От одного Марчука я відкриваю, в мене вже п’ятнадцять різних Марчуків моєї творчості.
Про те, що ще хоче спробувати у мистецтві Іван Марчук
Я можу все, але завжди людині буває замало, у всьому буває замало. Але я хочу того, чого ще не знаю. І це мене вабить, вабить і змушує, так би мовити, постійно думати, думати: “А цього я ще не зробив”. Оце рушійна сила. Завжди задаю собі питання: “Чого я ще не зробив?”
…Береш пензля в руки, береш фарби, видавлюєш і думаєш, і думаєш, і раптом, раптом з’являються, раптом йдуть імпровізації. Я просто наперед якось видумую. Видумую, як зробити, а що зробити – тут вже є інтуїція, розумієте, тут розумом не придумаєш, що зробити. Тут має мені показатися десь на небосхилі, я маю вловити те, що десь там висвітлюється на горизонті.
Про досвід еміграції
Мій досвід еміграції, пересування з країни в країну, з материка на материк дуже позитивно впливав на мою творчість. Чому? Коли ти з’являєшся на чужій землі, потрібно одразу себе зарекомендувати – показати, що ти щось являєш собою на чужій землі, і треба знайомитися. А чим знайомитися? Хто ти є, що ти робиш, що ти вмієш робити.
Так я працював несамовито, майже день і ніч. І найвищий рівень моїх досягнень – і в кількості, і в якості, і в різноманітності – був, звичайно, в Америці. Почалося все з Сіднея – де вже були великі проблиски, після Сіднея – Торонто, Канада, і в Америці я засів на 10 років.
От, і я зробив там дуже багато картин. Я жив на дві країни: Україна – Америка, Україна – Америка. Літо я проводив в Україні, літо-осінь, а зима, холод – я в Америці. Півроку на півроку я ділив ці десять років.
І багато картин, сотні картин, чудових картин, яких я в Києві навіть не міг робити. Не зробив би таких унікальних натюрмортів – я їх не любив, а в Америці такі натюрморти робив. А головне – голос моєї душі там розквітнув.
Про життя у Відні
А в Європі зараз я розумію, що я можу тут повністю розслабитися. І тим, що я вже зробив, я можу пишатися, тим багажем – 16 кілограмів мої каталоги важать. П’ятитомник каталогу, який вийшов, – це просто картини, зібрані там, де вони посіяні, по всьому світу. Це тисячі картин.
Але людині, яка творчо працює, їй завжди мало, їй завжди хочеться, хочеться щось зробити, чого ще не бачила. Мене бачене не цікавить, а цікавить те, що може мені з’явитися і здивувати мене.
От нещодавно народилася в мене картина, яку я мучив, мучив і знайшов такий вихід з неї, і вона дуже цікавою з’явилася картиною, якої ще не створював, і назвав я її “Вчора і сьогодні”.
Про силу мистецтва
Митець насамперед завойовує світ своєю працею. Завойовує свідомість людей. У мене був час перевірити це на всіх континентах, на яких я виставлявся. Картини беруть своє.
Придумати новий стиль у двадцятому столітті – непроста справа. Моне винайшов імпресіонізм, Пікассо винайшов кубізм, Марчук – пльонтанізм. Пльонтанізм – це стиль, який зараз підхопили художники по всьому світу: бачать ці картини і починають мене, розумієте, так би мовити, копіювати. Ну, я не можу сховатися зі своїм стилем, хай копіюють.
Про задоволення від життя
Найбільше задоволення, звичайно, – це коли картина в мене вдалася.
А коли я вийду на вулицю, найбільше задоволення для мене – гарні жінки. Це теж головний стимул для художника – мати якесь натхнення для того, щоб бігти швидко до мольберта і творити якесь диво.