26 квітня світ відзначає річницю однієї з найжахливіших подій людської історії — аварії на Чорнобильській АЕС, що трапилася рівно 40 років тому. У цей день своєю особистою історією, пов’язаною з чорнобильською трагедією, ділиться постійна авторка Vogue Ukraine Оксана Семенік, мистецтвознавиця, дослідниця українського мистецтва ХХ століття та Чорнобильської катастрофи, а також співкураторка виставки “Чорнобиль. Обʼєкт укриття”, що відкрилася 24 квітня в Українському Домі.
Для мене катастрофа на ЧАЕС — це реальність, з якою я виросла. Мій батько родом із села Новосілки на Київщині, що розташоване за річкою Уж, неподалік від Чорнобиля. Після аварії це село опинилося в Зоні відчуження, і його родину переселили до селища Здвижівка на Київщині, звідки походить моя мати. Там вони й зустрілися, а 1997 року народилася я.
Коли я була зовсім маленькою, ми регулярно відвідували київську лікарню, пов’язану з Чорнобилем (Національний центр радіаційної медицини), де ми із сестрою проходили повний медичний огляд. Зокрема, нам визначали рівень цезію-137 у тілі. Це було настільки звичним явищем для мене, що я дивуюся, коли дізнаюся, що в інших людей його немає. Для мене розуміння аварії на ЧАЕС є таким же природним, як усвідомлення того, що за літом настає осінь.
У нашій сім’ї не обговорювали деталі того, що сталося на ЧАЕС, значення радіації, причини наших медичних обстежень чи те, чому нас називають “дітьми Чорнобиля”. Лише згодом, навчаючись у середній школі, я почала усвідомлювати, що це особливий аспект нашої історії. Адже коли в населеному пункті, звідки походить моя родина, де жила моя бабуся, одна частина мешканців була з “чорнобильської” зони, а інша — зі “старого села”, це нікому не здавалося дивним.
У 1986 році також не було відвертих розмов із тими, хто постраждав: що саме сталося на ЧАЕС, як діє радіація, наскільки забруднена територія. Часто інформація коливалася від однієї крайності до іншої: можна було почути, що людей даремно відселили, бо “самосели якось там живуть”. Багато хто дізнався правду про події лише після виходу серіалу HBO у 2019 році — хоч як це парадоксально, адже серіал зміг просто пояснити, що сталося з реактором. Хоча мені він не надто імпонує — там багато перебільшень, і його не варто сприймати як документальний. Тому я досі досліджую причини та саму історію.
Символічно, що моя прабабуся уникала спогадів про Голодомор та Другу світову війну, моя бабуся й мама не дуже охоче говорять про Чорнобиль, а я вже передчуваю, що не захочу розповідати своїм дітям про російсько-українську війну.
Я вперше відвідала Зону відчуження у віці 13 років. Загалом, перебування в Зоні до 18 років заборонене, але в поминальні дні дозволялося брати дітей із собою для відвідування могил предків. Я добре пам’ятаю першу поїздку: черга на КПП “Дитятки” була дуже довгою, оскільки багато легкових автомобілів також прямували до кладовищ.
Село Новосілки знаходиться за річкою Уж, перед містом Чорнобиль. Я пам’ятаю, що тоді, у 2000 році, мене вразила краса природи — все було зелене й у квітах.
Моя прабабуся ніколи не хотіла згадувати про Голодомор та Другу світову війну, моя бабуся та мама не дуже хоче розповідати про Чорнобиль, а я вже розумію, що не захочу розповідати своїм дітям про російсько-українську війну
Коли ми їхали вперше, я чомусь очікувала відчути сум і страх — але натомість усе було неймовірно цікавим, і мені зовсім не хотілося повертатися додому. Ми відвідували будинки родичів, школу, цвинтар, крамницю, медпункт, потім поїхали до Чорнобиля, щоб скуштувати морозива, і до музею “Зірка полин”. Гуляли біля річкового порту, спускалися до річки Уж, коли вже сутеніло. Ми провели там багато часу — здається, ми виїхали одними з останніх того дня.
Я часто згадую батьківську хату. На той час вона збереглася доволі добре. На відміну від багатьох інших, на неї не впали дерева, хата не зруйнувалася від часу, і всередині навіть було безпечно перебувати. Проте, звісно, ніхто там довго не затримувався — у нас не було дозиметра, щоб визначити, які предмети безпечні, а які — забруднені. Згодом ми вирушали на цвинтар, адже у поліщуків, як і в багатьох українців, існує традиція “гробків” чи “дідів” — поминальної трапези на кладовищі. Виїжджаючи з Зони відчуження, обов’язково проходиш перевірку на предмет “забруднення”. У мене дозиметр ніколи не показував “брудно”, але я чула історії, як людям доводилося мити взуття або навіть викидати його.
Моє рідне Полісся — це неймовірно красивий край. Я настільки люблю цей краєвид, що навіть один погляд на нього приносить мені спокій та натхнення. Пам’ятаю, як у 2022 році, після звільнення з окупації в Бучі, ми їхали до батьків чоловіка у Вінницю. Як тільки зникли хвойні ліси та знайомий мені ландшафт, я заплакала — мені стало страшно, що більше ніколи не побачу це місце. Я не знала, коли ми зможемо повернутися.
Важко пояснити, але я люблю відвідувати Зону відчуження не заради екстриму чи фотографій Прип’яті чи ЧАЕС, а тому, що люблю цю природу. Весна на Поліссі — це час квітучих дерев, зелені та співу пташок. Влітку тут теж надзвичайно гарно, і вітер шумить якось по-особливому. Таких зірок уночі ніде більше не побачиш — адже там повністю відсутнє світлове забруднення. Десь пробігають коні Пржевальського, десь — козулі, одного разу нам дорогу перебіг кабан. Восени листя на деревах переливається різними відтінками. Коли я повертаюся з-за кордону до Києва і ми починаємо їхати серед хвойного лісу — я знаю, що я вдома.
Приблизно п’ять років я досліджую Чорнобильську катастрофу та українське мистецтво того періоду. Я відстежувала, як ця тема представлена в культурному просторі — через які образи, історії, мотиви. З часом я почала помічати, що розмови про чорнобильську історію майже завжди обмежуються аварією на ЧАЕС і, в кращому разі, ліквідацією. Про сучасність згадують, у найкращому разі, через природне відродження.
Навколо цієї теми досі існує багато міфів — наприклад, мене часто запитують, чи є в зоні відчуження мутанти. Одного разу я розмовляла з науковицею Оленою Бурдо про ці міфи, і вона зізналася, що їй подобається саме це питання. Бо на нього можна відповісти: “Звісно, в зоні відчуження є мутанти. Ви ж зараз тут”. З біологічного погляду, у всіх нас є певні мутації.
Моє рідне Полісся – неймовірно красивий регіон. Я настільки люблю цей ландшафт, що навіть лише погляд на нього заспокоює мене і надихає
Ще мене дуже турбує питання етики. Часто розмови про Чорнобиль та пам’ять відбуваються без участі тих, для кого це не просто тема, а особистий досвід. І виявляється, що пересічні люди сприймають це так: “А що, не всі загинули?”. Коли ми іронізуємо над чутливими темами, важливо не забувати, що для когось це може стати тригером. Адже Чорнобиль — це трагедія для мільйонів людей.
Чому неправильно говорити лише про аварію на ЧАЕС чи згадувати тільки перші роки ліквідації? По-перше, окрім Прип’яті та ЧАЕС, люди століттями жили на цій землі. Вони не обирали жити поруч із погано спроєктованим реактором — вони жили тут поколіннями. І вирвати їх із корінням, переселити, часто в зовсім інший ландшафт, — це травматично.
Розмови про ліквідацію також часто не мають продовження: що було далі? Як функціонували станція та зона відчуження? Як вшановували пам’ять ліквідаторів? І важливо пам’ятати, що ліквідатори були представниками дуже різних професій — від кухарів до будівельників, від медсестер до водіїв.
Чорнобиль для мене ніколи не був чимось далеким — я бачила його та відчувала зовсім інакше. І, маючи цей досвід, я прагнула змінити сам дискурс навколо Чорнобильської катастрофи. Як мистецтвознавиця, я багато читала про те, що Чорнобиль нібито не знайшов відображення в українському мистецтві, але мені в це важко було повірити — тому я вирішила провести власне дослідження.
У 2022 році, на момент початку російського вторгнення, я проживала в Бучі. 3 березня ми з моїм хлопцем Сашею, а тепер уже чоловіком, опинилися в окупації. Десь там, у підвалі дитячого садка в Бучі, на початку березня, коли на вулицях стояли російські танки, я ухвалила рішення написати книгу про Марію Примаченко і неодмінно завершити дослідження про Чорнобиль у мистецтві. Я відчула, що моє дослідження набуло ще більшої актуальності та важливості. Тоді я ще не до кінця усвідомлювала, чому і як цей досвід окупації вплине на історію Чорнобиля і що взагалі станеться. Але чомусь я відчувала, що якщо історія трагедій і цих нашарувань повторюється, то я мушу продовжувати цю роботу.
Для мене історія Чорнобиля триває.
Для мене історія Чорнобиля не завершилася. Історія катастрофи мала б завершитися з будівництвом нового безпечного конфайменту (його не слід плутати із Саркофагом) — і тоді ми б мали на сто років забути про зруйнований реактор. Але удар російського дрона у 2025 році по НБК зруйнував захисний шар. Тепер ця історія почалася знову.
Можна сперечатися, чи є це продовженням саме Чорнобильської катастрофи. Можливо, це нова історія — російської агресії. Але небезпеку становлять ті самі радіонукліди, що й у 1986 році, і вони розпадатимуться ще тисячі років.
Чорнобиль — це історія про величезну силу, героїзм, науковий пошук, відродження, повернення, пам’ять, травму, культуру… Чи вдасться нам коли-небудь розповісти повну історію того, що сталося і що було потім? Це риторичне запитання, але я скоріше схильна вважати, що багато чого втрачено, розсіяно, не записано й не заархівовано. Існує ще багато досвідів, пов’язаних із Чорнобилем, про які варто поговорити й дослідити.
24 квітня в Українському домі відкрилася виставка “Чорнобиль. Обʼєкт укриття”, співкураторкою якої я є. На ній ми багато говоримо про поліський ландшафт і зв’язок із цією землею. Зона відчуження — ніби аномалія, яка, попри все, притягує різних людей: науковців, самоселів, сталкерів, дослідників. Ті, хто якось були пов’язані з цією землею, постійно повертаються. Виникає зв’язок, який важко пояснити. Через травму? Можливо. Через любов? Теж можливо.
Наша історія на виставці — це насамперед розповідь про сорок років потому, але також і про час, що передував цьому. Нам було важливо представити народну культуру Полісся, монументальне мистецтво Прип’яті, ліквідацію наслідків, історії різних людей, мистецькі рефлексії та життя Зони відчуження сьогодні.
Чорнобиль – це історія людей та ландшафту, що впливають одне на одного. Для одних Чорнобиль – це минуле, яке неможливо забути. Для інших – частина сучасного життя.
Два моменти, важливі для мене особисто, — це єврейська історія Чорнобиля, яка майже не згадується в подібних публічних проєктах, та історія окупації Чорнобиля. Особливо — історія ротації змін на ЧАЕС. 20 березня відбулася зміна чергування на ЧАЕС; міст, що сполучав Білорусь та Україну через Дніпро, був підірваний. Евакуація відбувалася човнами. На іншому березі Дніпра чекала нова зміна — працівники станції, які добровільно погодилися вирушити в окупацію, щоб замінити виснажених колег. Двоє місцевих рибалок із села Мньова погодилися переправити працівників станції з одного берега на інший на дерев’яному човні власної конструкції… Це вражаюча історія. Історія, про яку майже не говорять публічно.
Чорнобиль — це історія людей і ландшафту, що взаємно впливають одне на одного. Для одних Чорнобиль — це минуле, яке неможливо стерти з пам’яті. Для інших — частина їхнього сучасного життя. Для одних — реальність, для інших — міф. Це водночас втрачений і віднайдений дім. Це унікальний досвід, якого жодна країна не побажала б, але з яким ми живемо та справляємося вже сорок років.