
Щороку навесні український медіапростір запускає знайомий сценарій. Спочатку ми нищівно критикуємо переможця Національного відбору в мережах. Потім мовчки огортаємо цього обраного артиста в ореол «унікального культурного коду» і відправляємо до Європи з негласним, але дуже наполегливим завданням здобути перше місце. Цьогоріч у млині наших завищених очікувань опинилася LELEKA.
Спостереження за реакцією музичного світу на її композицію – це ніби вивчення медичної історії хвороби нашої поп-індустрії. Діагноз очевидний, якщо читати між рядків.
Зручна маска «автентичності»
Згадаємо, наприклад, коментар Ігоря Кондратюка. Він висловився приблизно так: значного хіта не відчув, але є автентичність, оригінальність – тож, мовляв, побачимо.
Це чудова, класична продюсерська «підстилка». Перекладаючи з дипломатичної мови на зрозумілу. Якщо LELEKA не пройде до півфіналу, експерт лише зниже плечима: «Я ж казав, що пісня не є хітом». А якщо раптом постановка якимось дивом виведе її у топ, він з тією ж упевненістю заявитиме: «Спрацювала автентичність, як я й прогнозував». Безпрограшна ситуація.
У нашому шоу-бізнесі поняття «автентичність» набуло особливого відтінку. Воно стало універсальним евфемізмом для музики, яка не має чіпкого приспіву, зрозумілого мотиву чи хоча б якогось комерційного потенціалу. Ми вперто намагаємося продати ситій та розслабленій Європі нашу тугу і глибину, ігноруючи простий факт: «Євробачення» — це поп-конкурс. Етнічні мотиви там працюють лише тоді, коли вони міцно спаяні з потужним, універсальним ритмом.
Завершення епохи співчуття
Зважаючи на європейські настрої, можна висловити непопулярну думку: емпатія вичерпала себе. Точніше, вона трансформувалася.
Спогади про феномен Kalush Orchestra у 2022 році зігрівають, але розраховувати на те, що європейці «не хочуть війни і підтримають наших», — це стратегія з давно минулим терміном придатності.
Глядач десь у Берліні, Стокгольмі чи Мадриді вмикає телевізор у суботу ввечері, щоб випити келих пива і відволіктися від тривожних новин. Він більше не буде голосувати за нас просто з жалю. На п’ятому році повномасштабної війни сподіватися на геополітичні бали – це певна форма інфантилізму.
Європа прагне музики, яка запалює. Яка дивує або руйнує стереотипи. А ми стали заручниками власного болю, очікуючи, що світ вічно сплачуватиме нам данину.
Провінційні чвари як рушій прогресу
Окремий аспект естетичного дисонансу — наша любов до внутрішніх конфліктів. «Для нацвідбору скандали — це чудово», — стверджує Кондратюк.
У межах однієї країни це, можливо, й утримує глядача біля екрана. Але за кордоном це виглядатиме як метушня в закритій банці. Якщо єдине, що розпалює інтерес до пісні, — це звинувачення журі у всіх гріхах і суперечки в коментарях, то це ставить під сумнів якість самої пісні.
Ми тішимося локальним ажіотажем, забуваючи, що міжнародному ринку байдужі наші баталії. Там цінується професіоналізм.
Холодний душ замість шампанського
Якщо ми поїдемо з тим, що маємо зараз, травень може принести жорстке зіткнення з реальністю. Ми ризикуємо отримати найнижчий бал за останні роки. Іронія в тому, що для Європи це буде просто місце чергової країни, а для нашого суспільства — знову зрада і трагедія під гаслом «світ від нас відвернувся».
Ті ж критики, які сьогодні обережно говорять про унікальний стиль, завтра першими почнуть розбирати невдачу в прямих ефірах, забувши про власне мовчання.
Поділитися
Підписуйтесь на UkrMedia в Telegram.
⚡ Пульс читачів
Нам час дорослішати й представляти драйвове шоу чи продовжувати наполягати на емпатії та «унікальному коді»?
Вже проголосували 1 людина. Долучайтесь до обговорення.
🔥 Потрібен якісний поп 🌿 Автентика — наша сила 🤔 Маю власну думку
☝️ Спочатку оберіть свою позицію
✏️ Написати коментар
📊 Карта думок
🔥 Потрібен якісний поп 100% 🌿 Автентика — наша сила 0% 🤔 Маю власну думку 0% 💡
Дискусія тільки розпочалася. Будьте першим, хто висловить думку!
Коментарі
Спочатку нові ↕
Поки що немає коментарів. Будьте першим!
Джерело: ukr.media
