У проєкті "Герої" Vogue Ukraine вшановує військовослужбовців, медичний персонал, діячів мистецтва, енергетиків, паралімпійців — тих, хто загинув, і тих, хто продовжує боротися, — незламних українців, чия щоденна праця допомагає державі вистояти в найтемніші часи. 42-річний Павло Казарін, командир батальйону безпілотних систем, відомий медійник, ділиться думками про армію, війну та свої прагнення. Спеціально для Vogue Ukraine з ним поспілкувалася журналістка та культурна діячка Тетяна Терен.
Реклама.
23 лютого 2022 року ми вечеряли з Павлом у Києві. Коротко обговорили актуальні новини й дійшли згоди, що війна, розв’язана Росією у 2014-му, не проникне глибше в межі країни. Можливо, це була захисна реакція психіки, але того вечора ми будували плани на майбутнє. Я розповіла про своє багаторічне бажання змінити місце проживання в межах Києва; Казарін поділився, що ще пів року тому ухвалив рішення придбати новий автомобіль і вже внесли завдаток. Він показав світлини червоної автівки, а я, керуючись стереотипом, зауважила, що чоловіки обирають машини яскравих кольорів через кризу середнього віку.
Через кілька годин, коли в Києві пролунали перші вибухи, ми обмінялися стислими повідомленнями — дізнавалися про стан справ довкола. Пожартували, що, схоже, як переїзд, так і купівля червоної автівки, і навіть криза середнього віку, відтерміновуються.
До повномасштабного вторгнення Павло Казарін був відомим журналістом: він вів теле- та радіопрограми, зокрема ранкові ефіри на каналі ICTV, суспільно-політичні ток-шоу “Зворотний відлік” на Суспільному мовнику та “Подвійні стандарти” на Радіо NV. Щотижня він публікував аналітичні статті у провідних українських ЗМІ. За свою журналістську діяльність він здобув майже всі найважливіші професійні відзнаки країни, серед яких “Високі стандарти журналістики” та Премія імені Георгія Ґонґадзе. Для багатьох він був тим необхідним авторитетним голосом, що глибоко аналізував і пояснював реалії нашого непростого часу, упорядковуючи — за його ж словами — хаос у зрозумілі смисли.
Для багатьох Казарін був тим необхідним авторитетним голосом, що глибоко аналізував і пояснював реалії нашого непростого часу, упорядковуючи, за його ж словами, хаос у зрозумілі смисли
У 2021 році вийшла перша книга Павла під назвою “Дикий Захід Східної Європи”. Ця збірка публіцистичних матеріалів охоплювала період семи років, починаючи від окупації Криму. У ній автор досліджує пошуки Україною (і ним самим) власної ідентичності, підсумовуючи ключові питання та виклики, з якими українське суспільство зіткнулося після 2014-го. Це яскравий приклад Казаріна-публіциста: лаконічний стиль, виваженість у виборі слів, точні формулювання, які часто цитуються. Планувався тур містами України, але він встиг представити книгу лише в Маріуполі. “2022-й я бачив як рік, коли зможу нарешті сповільнитися, — пригадує Павло. — На початок року я одночасно працював на п’ятьох робочих місцях. Відколи переїхав до Києва у 2014-му, я жив у стані відкладеного життя. Значна частина моїх намірів була підпорядкована мінімальній програмі покоління міленіалів: накопичити на житло, зробити ремонт, придбати автомобіль і мати фінансову “подушку безпеки”. Наприкінці 2021-го я нарешті позбувся боргів. Відтак можна було видихнути, відмовлятися від частини проєктів, почати більше подорожувати”.
25 лютого 2022 року Казарін добровільно вступив до лав Збройних Сил. “Якщо ти протягом тривалого часу публічно проголошуєш певні цінності, то мусиш бути готовим підтверджувати їх власними діями, — розмірковує він. — Коли ти цього не робиш у вирішальний момент, усе, що було сказано раніше, виявляється порожніми словами”. Перші півтора року служби Павло провів у складі армійської медіагрупи, сформованої командуванням Сил територіальної оборони, висвітлюючи бойові дії на різних ділянках фронту. Згодом він перевівся до роти ударних БпЛА 104-ї бригади ТрО і незабаром став головним сержантом цього підрозділу. Разом із бойовими побратимами він брав участь у сутичках на Запоріжжі, Харківщині, Сумщині; наразі несе службу на Донеччині.
Я запитую, як служба в армії його змінив. “Не вважаю, що став іншою людиною. Якщо ви очікуєте почути, що я був наївним і недосвідченим, а тепер, навпаки, набув нових можливостей та знань, — то ні, такого не скажу. Армія багато чого мене навчила, багато чого пояснила, цей досвід є надзвичайно важливим, але водночас у мене є сильне внутрішнє прагнення не дозволяти армійським правилам проникнути в моє внутрішнє “я”. Працювати не через емоційне перетворення, а за принципом “я в запропонованих обставинах”, використовуючи термінологію акторських шкіл. Я не бажаю, щоб ці правила поглинули мене”.
Однак я помічаю: до багатьох речей він став менш терпимим, може різко відреагувати на недоречний жарт, часто протиставляє армійську реальність реальності тилового життя. І щоразу, коли ми спілкуємося, я помічаю в ньому наростаючу втому. На моє запитання, що допомагає йому триматися, лунає відповідь, близька сьогодні кожному з нас: “Наша війна настільки чітко розмежована в етичному плані — завжди присутнє відчуття, що ти перебуваєш на світлому боці історії. Це й надає сил”.
“У мене є внутрішнє прагнення не дозволяти армійським правилам проникнути в моє внутрішнє “я”. Працювати не через емоційне перетворення, а за принципом “я у запропонованих обставинах”
Людині в армії найбільше бракує двох речей — безпеки та свободи: “Тут відсутні поняття “проспав”, “не обміркував”, “забув”. Ніхто не братиме до уваги позаштатні обставини, якщо ти не виконав поставлене завдання. Такий підхід робить тебе професійним аналітиком ризиків, який постійно мусить прораховувати негативні сценарії розвитку подій і готуватися до них”. До служби Павло був людиною, для якої цінність речей визначалася їхньою практичністю: час від часу він проводив ревізію домашніх речей, щоб позбутися зайвого, і загалом належить до тих, хто роками купує ту саму модель джинсів, якщо вона витримала перевірку часом. Чи, можливо, у його житті з’явилися якісь особливі предмети, з якими він не розлучається під час переїздів на нові місця дислокації? “Влітку 2022 року я замовив собі армійський медальйон — той, який іноді називають “смертником”, — відповідає Казарін. — Відтоді ношу його замість натільного хрестика. Це мій символічний маркер приналежності до Збройних Сил України”.
Павло вважає себе малоемоційним і неохоче відповідає на запитання про особисте життя. “Я знаю людей в армії, для яких кохання та сім’я є джерелом сили. Але знаю й тих, чиї стосунки розпалися через тривалу розлуку. Усім моїм романтичним стосункам передував довгий етап зближення. Тут армія грає проти вас: зближення на відстані — надзвичайно складна і не завжди реалістична стратегія”.
Через різницю пережитих досвідів багато друзів віддалилися, коло спілкування стає все вужчим. “Я надзвичайно ціную періоди свободи, які називаються “відпустка”, тому заздалегідь планую, з ким хочу зустрітися і куди поїхати. Солдат живе в умовах постійних обмежень, і коли хоча б ненадовго здобуває свободу, йому стає абсолютно зрозуміло, хто залишається важливим, а на кого він уже не готовий витрачати свій час”.
В армії Павло багато читає — переважно українську літературу. Останній рік він звертається до творів письменників-учасників бойових дій, щоб зрозуміти, як вони осмислюють свій досвід: “Люди у військовій формі сьогодні найближчі мені на планеті — спільність пережитого створює відчуття братерства. Мені цікаво читати авторів, які стають уособленням колективного голосу спільноти”. Він рекомендує збірку коротких оповідань “Гемінґвей нічого не знає” Артура Дроня, добірку есеїв “Усе на три літери” Дмитра Крапивенка, прозу “Букурія” Богдана Журавля, “Ким ми були” Валерія Пузіка. А також роман свого близького друга Павла “Паштета” Белянського “Битися не можна відступати”, де Казарін фігурує як другорядний персонаж: за сюжетом, вони з Паштетом, вже будучи військовими, випадково зустрічаються у волонтерському центрі в Харкові. Здається, ця сцена була необхідна авторові, щоб висловити певні ключові ідеї щодо вибору та відповідальності під час війни. Персонаж роману Пашка, “інтелектуал із зовнішністю кримінального елемента”, каже своїм друзям: “Якщо мене завтра запитають, що я робив під час війни, мені не буде соромно відповісти”.
Поряд із сучасними творами Казарін заповнює прогалини в знаннях класики: “Я виріс у Криму, наше уявлення про українську літературу було доволі обмеженим. Мені захотілося знайти тих авторів, які говоритимуть зі мною мовою не етнографічної подорожі, а спільного культурного досвіду”. Поблизу лінії фронту він відкрив для себе творчість Домонтовича, Багряного та Підмогильного.
Я запитую, про кого Павло думає перед сном. “Зазвичай ні про кого, інакше є ризик не заснути, — відхиляє він мою спробу зазирнути в його думки. — Іноді я починаю мріяти про якогось “чорного лебедя” — подію, яка позбавить ворога можливості вести війну такого масштабу й інтенсивності. Це свого роду плацебо, але інколи воно допомагає швидше заснути”.
“Існує величезна потреба шукати внутрішніх ворогів та сваритися одне з одним. Тому я не перетворюю свої тексти на платформу для розпалювання конфліктів, “полювання на відьом” та посилення хаосу. Сьогодні можна легко залучити підписників, граючи на емоціях. Я цього не бажаю”
Складно говорити про майбутнє, коли невизначеною залишається тривалість служби, дата завершення війни та те, ким ми будемо після неї. Після демобілізації Павло хотів би повернутися до журналістики, але переконаний, що деякі навички доведеться опановувати заново: “Моя служба в армії — це роки, коли тексти залишалися ненаписаними. До служби я готував два матеріали на тиждень, сьогодні — один на місяць”. Звісно, на це впливають нові життєві обставини та службові обов’язки. До нестачі часу та особистого простору додається самоцензура: “Ми — суспільство, що пережило сильний стрес і глибокі травми від війни. Існує величезна потреба шукати внутрішніх ворогів та сваритися одне з одним. Тому я не перетворюю свої тексти на платформу для розпалювання конфліктів, “полювання на відьом” та посилення хаосу. Сьогодні можна легко залучити підписників, граючи на емоціях. Я цього не бажаю”.
Ще одне невизначене питання в нашій розмові — друга книга. Видавці неодноразово зверталися до Казаріна з пропозицією опублікувати збірку нових текстів. Зрештою, саме за публіцистику воєнного періоду, опубліковану в “Українській правді”, він торік отримав найвищу нагороду — Національну премію імені Тараса Шевченка. Але час для цього ще не настав, каже Павло: “Матеріал для першої книги я збирав сім років. Я не хочу поспішати з написанням другої, якщо вона буде нецікавою для читача вже за рік. Можливо, це буде спроба осмислити досвід війни, але поки що я не розумію, якою саме має бути ця книга”.
Наприкінці нашої розмови я прошу його уявити не примарне майбутнє після війни, а день своєї демобілізації. Що першим зробить Павло Казарін? Він видалить Signal зі свого смартфона та спробує відмовитися від звички перевіряти месенджери двічі на хвилину — в армії ціна невчасного прочитання повідомлень буває надто високою. Також знадобиться час, щоб знову звикнути до свободи, до відчуття, що ти знову належиш собі, а не великій системі. “А взагалі-то, — додає він, — я чотири роки не був на морі”.
Фото: Iryna Lupu
Стиль: Sonya Soltes
Продюсерка: Mariia Nikolaienko
Освітлення: Michael Aziabin
Асистентка стилістки: Yuliia Ostapchuk
Кураторка проєкту: Alyona Ponomarenko