5 березня в український прокат виходить “Фламенко” – один із головних фільмів року. Нова стрічка лауреатка премії “Оскар” Хлої Чжао, натхненна бестселером МеґґіО’Фаррелл, висвітлює маловідому історію з юності Вільяма Шекспіра. Це зворушлива драма про те, як Шекспір трансформував біль втрати після смерті сина у свій видатний твір “Гамлет”.
Оглядачка кіно Соня Вселюбська спеціально для Vogue.ua спілкувалася в Лондоні з виконавцем ролі Шекспіра, актором Полом Мескалем. Нагадаємо, що “Фламенко” змагається за “Оскар” у восьми категоріях.
“Коли я вивчав акторську майстерність, навіть не уявляв, що стану зіркою кіно”, – ділиться 30-річний Пол Мескаль, трохи бентежачись від уваги журналістів під час круглого столу. Це може здатися неймовірним, але лише за п’ять років активної роботи ірландський актор перетворився на одного з найпопулярніших діячів кіноіндустрії. Все почалося з серіальної адаптації роману Саллі Руні “Нормальні люди” – ролі, яка принесла йому першу значну впізнаваність та відкрила шлях до низки захопливих кінопропозицій.
Наступного року він знявся у фільмі МеґґіДжилленгол “Загублена донька”, а згодом вийшов успішний фільм “Після сонця”. У цій витонченій, меланхолійній історії про взаємини батька та доньки Пол продемонстрував свій драматичний хист, здобувши номінації на “Оскар” та BAFTA і перейшовши з театральних підмостків на великі екрани.
Саме тоді, на кінофестивалі в Теллурайді, де презентували стрічку “Після сонця”, відбулася знаменна зустріч, що започаткувала новий проєкт – можливо, найбільш емоційно насичений у кар’єрі кожного з учасників.
“Це було ідеальне збіг обставин. На фестивалі я щойно завершив читати “Фламенко” і раптом дізнався, що Хлої, яка прибула презентувати свій фільм, також захоплена цією книгою. Ми сиділи біля річки Святого Михайла й тривало обговорювали її, а згодом до нас приєдналася Джессі Баклі, яка також була присутня на фестивалі”. Насправді Чжао ще до початку роботи над сценарієм мала чітке бачення Пола та Джессі в цих ролях – і, схоже, не помилилася.
Реклама.
“Фламенко” оповідає маловідому історію про легендарну постать світової літератури на початковому етапі його становлення. Юний Вілл підробляв викладачем латини й одного дня зустрів незвичайну дівчину Агнес (у приголомшливому виконанні Джессі Баклі). Вона – наче лісова німфа, з духовнимзв’язком із природою, яку ми вперше бачимо згорнутою біля коренів дерева. Її жіночність, надзвичайна чутливість до всього живого та таємничість душі закохують Вілла до нестями. Проте цій всеохопній любові судилося пройти через суворі випробування.
Вілл – геній, який ночами гарячково працює над чорновими варіантами п’єс і ставить перед собою надзвичайно високі вимоги. Зрештою він усвідомлює, що мусить шукати можливості для самореалізації в Лондоні. Агнес вимушена погодитися, адже розуміє, що його обдарування має знайти свій вияв. Але поки Вільям балансує між Лондоном і домом, поширюється епідемія чуми, і їхній одинадцятирічний син Гамнет тяжко захворіває. Переживаючи невимовне горе втрати дитини, Вільям перетворює свій біль на виставу, що стане одним із найвизначніших шедеврів літератури.
Для землячки Пола, письменниці МеґґіО’Фаррелл, сам факт існування хлопчика Гамнета, який фактично вплинув на творчий розвиток батька та хід світової культури, але був забутий, став поштовхом до написання роману. Сам Пол підтверджує, наскільки обмежені наші знання про особисте життя Вільяма Шекспіра:
“Про нього відомо дуже мало: офіційні записи фіксують рік народження, дату весілля, кількість дітей та рік смерті, а також те, що він переїхав зі Стратфорда-на-Ейвоні до Лондона для роботи в TheGlobe. Поза цим – лише здогадки істориків”.
На запитання, як він знаходив підхід до образу за браку інформації, актор зазначає, що “віддав перевагу зосередитися на сценарії, який надав мені свободу створити персонажа”. Зі сміхом він додає: “Без точних фактів про Шекспіра я не ризикував зробити помилку”.
Насправді Пол уже мав міцну основу для втілення образу Шекспіра. Виступаючи в театрах Лондона та Дубліна з 2017 року, він встиг зіграти юного Деметрія у виставі “Сон літньої ночі”. Пол шкодує, що поки йому так і не випала нагода виконати головну роль у “Ромео і Джульєтті”. “П’ять років тому з мене вийшов би чудовий Ромео! Я хотів би зіграти Макбета. І короля Ліра – але для цього я ще надто юний”.
“Я надзвичайно боявся братися за цю роль: вона вимагає видатних акторських умінь”.
Хлої Чжао, яка працює в глибокій гармонії зі своєю майже містичною режисерською інтуїцією, зробила бездоганний вибір, запросивши Пола на цю роль. Його стримана харизма та сценічна привабливість допомогли розкрити складність персонажа, у чому сам актор спершу сумнівався: “Я надзвичайно боявся братися за цю роль: вона вимагає видатних акторських умінь”. Водночас він нагадував собі, що звернення до особистого “я” є правильним шляхом на невідомій території: “Як актор, хочеш ти того чи ні, ти завжди несвідомо спираєшся на особистий досвід. Я не знаю, як це – бути драматургом, батьком, тим більше батьком, який втратив дитину, але я знаю, як це – закохатися і прагнути створити сім’ю. Для актора уява може бути ціннішою за реальний досвід: вона звільняє, бо не змушує грати лише тих, хто на тебе схожий”.
Дивлячись на нього на екрані, можна сказати, що він подолав і свої страхи, і перевершив самого себе. У фільмі є вражаюча сцена – коли горе в домі досягає свого піку, і Вільям залишається в Лондоні. Виснажений підготовкою до вистави, він репетирує з акторами, зриваючись на плач, ходить колами й повторює фразу знову й знову, доки вона не досягне найвищої щирості. “Коли я репетирував її на знімальному майданчику, я повною мірою відчув, наскільки мене захоплює складність цієї ролі”.
Вілл у трактуванні Чжао також виступає напрочуд сучасним персонажем, чиї моральні дилеми резонують із сьогоденням. Він – справді люблячий чоловік і турботливий батько, але, як справжній геній, має значну частку нарцисизму. Пол визнає цю болісну двоїстість, яку прагнув передати чесно: “Вілл – це поєднання інтелекту, імпульсивності, доброти й амбіцій. Я хотів показати його як члена родини, який палко любить дружину і ніжний до дітей, і як егоцентричного митця, який приніс своє життя в жертву театру – навіть на шкоду сімейним зобов’язанням. Щоб продовжити свою діяльність драматурга, він переїжджає до Лондона, а Агнес залишається у Стратфорді-на-Ейвоні з дітьми, але це також спільне рішення – подібне до тих, які приймали багато сімей того часу”.
Пройшовши такий тривалий шлях із персонажем, Пол тепер інакше сприймає і самого Шекспіра, і “Гамлета”: “Я вірю, що Вілл відчував величезну провину, хоча в контексті того часу його відсутність удома не була чимось незвичайним. Тому мені було важливо зобразити його чудовим батьком — не таким, як його власний, що вважав талант Вільяма марнуванням часу. Як батько і партнер, Шекспір робив усе, що міг, — і ці аспекти, як пом’якшувальні чинники, має враховувати глядач”.
Я не знаю, як це — бути батьком, тим більше батьком, який втратив дитину, але я знаю, як це — закохатися і захотіти створити сім’ю.
Велика сила фільму “Фламенко” полягає у злагодженому акторському ансамблі та майстерній роботі команди за кадром, що кінематографічно відтворили такий чуттєвий світ. Разом вони створили промовисту картину про універсальну силу мистецтва, яке здатне висловити те, чого не може людина, й перетворити біль на художню форму, що зберігається у вічності. Саме відчуття втрати й глибокої любові, якими пронизаний “Гамлет”, на думку Пола, робить його одним із найвідоміших творів у світі.
Після такого емоційного досвіду Пол Мескаль не бере перерви й продовжує тяжіти до біографічних постановок. Нині він активно працює над чотирисерійною біографічною стрічкою про TheBeatles режисера Сем Мендес, де виконує роль Пола Маккартні. Невдовзі очікується й результат перевтілення у композитора Франкліна Шепарда в новому кінопроєкті Річарда Лінклейтера.
“Втім мій план на 2027 рік – грати виключно в театрі, у двох виставах, про які поки не можу деталізувати. Я люблю театр і завжди відчуваю, що приділяю йому менше уваги, ніж хотів би. Театр – найкраща школа для актора. Він оживає у неповторному зв’язку між сценою та глядачем, який існує лише під час вистави. Фільм можна переглядати безліч разів, але те, що ти зробив як актор, уже не змінити – на відміну від театру, де роль проживаєш і переосмислюєш вечір за вечором. Саме тому “Фламенко” став для мене ідеальним простором: він дозволив бути одночасно і кіноактором, і театральним актором”.