Видавництво Thames & Hudson презентує нове двоетапне видання Chanel in Vogue. Оформлення релізу виконано у стилі “колор-блок”, що нагадує про відомі двоколірні туфлі-слінгбеки модного Дому. Перший том, авторства історика моди Ребекки К. Тюїт, охоплює період з 1910 по 1982 рік, а другий, написаний Сюзанною Браун, присвячений подіям з 1983 по 2025 рік. Ця робота фокусується на подвійній історії: по суті, це спільний літопис Vogue та Chanel. Як зазначає Тюїт, книга документує “дві переплетені долі, що пронизують тканину моди XX століття”. Варто додати, що вона також охоплює історію модної ілюстрації та фотографії.
Ніколь Кідман
Габріель “Коко” Шанель вперше згадується на сторінках Vogue 15 січня 1913 року. На той час вона була відома як дизайнерка капелюшків, і журнал відзначив головний убір, прикрашений егреткою (пером чаплі), який носила актриса Габріель Дорзіа на сцені. З самого початку ім’я Шанель асоціювалося не лише з модою, але й з ширшим культурним контекстом, що відображало її життєвий шлях. Прізвисько “Коко” вона отримала завдяки пісні, яку виконувала в кабаре. Згодом вона продовжувала підтримувати діячів мистецтва, створюючи для них костюми. Водночас навколо Vogue сформувалося коло постійних авторів, яке невпинно розширювалося.
Капелюшок Chanel у виданні Vogue, січень 1913
Визначні збіги
Авторки підкреслюють вражаючу взаємодію між брендом та журналом. У 1910 році Шанель відкриває свій перший магазин капелюшків на вулиці Камбон, 21, майже одночасно з тим, як Конде Наст, який придбав Vogue у 1909 році, почав формувати унікальний стиль видання. У 1971 році Діана Вріланд залишає Vogue того ж року, коли померла Шанель. У 1983 році Карла Лагерфельда призначають креативним директором Дому, що сталося рівно через 100 років після народження засновниці. І Шанель, і Vogue стали невід’ємною частиною масової культури. Як зазначає Ребекка Тюїт, обидві сторони “розуміли важливість самореклами, захисту своєї репутації, формування престижу та зміцнення власної історії, щоб легенда про них випереджала їх самих”.
Ілюстрація Коко Шанель у Vogue, 1934
Якщо для журналу першочерговою цінністю була досконалість, незалежна від конкретної особистості, то сама Шанель-жінка викликала не менше захоплення, ніж бренд. На початку своєї кар’єри, перерваної Другою світовою війною, яка змусила дизайнерку закрити ательє та виїхати до Швейцарії, вона уособлювала сучасність; після повернення вона вражала своєю невичерпною творчою енергією.
Конде Монтроуз Наст
Подібно до того, як перед Першою світовою війною прямі силуети без корсетів Поля Пуаре витіснили суворі лінії Чарльза Фредеріка Ворта, після війни Шанель зайняла місце самого Пуаре. Тюїт пише: “Щодо гардеробу до 1914 року Шанель пізніше згадувала: ‘Жінка була лише приводом для демонстрації багатства: мережива, соболів, шиншил та надто дорогих тканин’. Це був чистий Пуаре – він ставив жінку на п’єдестал. Шанель ж творила для себе: вона відмовилася від надмірних прикрас на користь функціональності (наприклад, практичних кишень) та свободи рухів. Вона легітимізувала біжутерію та використовувала скромні тканини для створення розкішного одягу. У 1957 році журнал Time відзначив, що Шанель започаткувала genre pauvre (стиль бідності): ‘Вона одягла жінок у чоловічі джерсі-светри, створила лаконічну сукню на основі тільника моряка'”.
Спадщина та тріумфальне повернення
Шанель уособлювала рух, молодість, спортивний стиль та активний відпочинок. “Життя жінок змінювалося в реальному часі”, – зазначає Тюїт. Шанель втілювала ці трансформації в тканині, а Vogue – на папері. Фотограф Горст П. Горст якось сказав, що підтримка митців Конде Настом фактично створила модну фотографію як окремий жанр. “Зробіть із Vogue Лувр”, – писав фотохудожник Чейз Едвардс Стейхен головному редактору Едні Вулман. Шанель також поєднувала в собі безліч іпостасей: вона була не лише найкращою моделлю для власних творінь, але й мала неабиякий діловий хист. Фотографуючи Шанель у її домі, Vogue демонстрував абсолютність її стилю.
Після війни Шанель повернулася з новою колекцією у лютому 1954 року. Французька публіка зустріла її прохолодно, проте американці були у захваті. П’ять років потому Vogue констатував, що у 1959 році “Влада Шанель” підкорила і Париж, і Сполучені Штати. Журнал пояснював цей успіх візіонерством та наполегливою працею. Однак Тюїт додає, що існували й інші, невловимі елементи, пов’язані з її творчою магією та містицизмом. Vogue назвав Шанель “найвидатнішою індивідуалісткою, яка коли-небудь працювала з рулоном тканини”. З цього матеріалу вона створила “уніформу”, яку кожна жінка могла адаптувати для свого активного способу життя.
1954
Епоха Лагерфельда
Слава Коко Шанель була настільки винятковою, що у 1969 році Кетрін Гепберн зіграла дизайнерку в бродвейському мюзиклі “Коко”, костюми для якого створив Сесіл Бітон. У 1983 році, коли Карла Лагерфельда запросили очолити Дім, світ моди був захоплений супермоделями та почав захоплюватися Голлівудом. До моменту своєї смерті у 2019 році Лагерфельд став фігурою світового масштабу. Як пише Браун, в епоху “культу знаменитостей Лагерфельд сам перетворився на ікону”.
1996
“Спляча красуня” – саме так німецький дизайнер охарактеризував бренд Chanel, коли тільки приєднався до команди. Пробуджуючи модного гіганта, він легітимізував те, що Vogue на той час назвав “зухвалим поєднанням високого та низького”. Браун описує, як на сторінках журналу співіснували роботи різних фотографів, що дозволяло поєднувати “історичну елегантність та юнацький бунт” – риси, які визначали й підхід Лагерфельда.
Цифрова ера
Розквіт медіа та глобальна цифровізація збіглися з появою більш видовищних показів та перших рядів, зайнятих зірками. Американський Vogue, заснований у 1892 році, розпочав свою глобальну експансію у 1916 році із запуском британської версії, за якою у 1920 році з’явилася французька. У період з 1999 по 2020 рік було запущено 15 нових видань Vogue по всьому світу, що суттєво розширило вплив як самого журналу, так і Chanel.
На глянцевих сторінках відображалися не лише мінливі тенденції, але й оновлений список авторів та креаторів, чиї роботи транслювали зміни у візуальній культурі. Зокрема, Енні Лейбовіц, яка приєдналася до команди у 1998 році. Ці митці мали доступ до технологій, про які Стейхен не міг і мріяти. Наприклад, портрет Карла Лагерфельда у відомому портфоліо Vogue 2003 року “Аліса в Країні Див” був створений за допомогою Photoshop.
Нова глава
Світ стрімко трансформувався: у 2000 році відбувся запуск Style.com, через п’ять років світ побачив масштабну виставку Chanel в Інституті костюма, а потім з’явився Instagram – платформа, що відкрила світ моди ще ширшій аудиторії. Завдяки їй став відомим і фотограф Тайлер Мітчелл. У 2018 році він став першим темношкірим фотографом, який створив обкладинку Vogue.
1926
2026
Після призначення Віржині Віар креативною директоркою у 2019 році, у Chanel знову почала створювати жінка для жінок. У 2024 році, через рік після того, як Лагерфельд став темою виставки в Метрополітен-музеї, ключі від Дому отримав Матьє Блазі. Зараз він пише історію, яка з часом може стати третім томом видання Chanel in Vogue.