У лютому відзначається 80-річчя прем’єри балету “Лісова пісня” — найвідомішого українського балету. Дослідниця балету Катя Єлецьких розповідає про унікальність постановки, її сценографічні еволюції та причини, чому “Лісову пісню” варто побачити.
За роки свого існування на сцені “Лісова пісня” еволюціонувала від вистави до культурного феномену. Поціновувачі балету часто називають її “перлиною”, адже ця постановка, що базується на культовій драмі Лесі Українки, не має собі рівних за естетичною досконалістю та художньою вагою.
Реклама.
Головні партії у “Лісовій”, як лагідно її звуть артисти, в різні періоди виконували найталановитіші українські танцівники. Нині впізнаваний сценічний образ “Лісової пісні” в Національній опері України створюють прима-балерина Тетяна Льозова, прем’єр Ярослав Ткачук та провідна солістка балету Ірина Борисова. Саме з їхніми іменами пов’язане сучасне життя твору, а образи Мавки, Лукаша та Килини набули майже канонічного звучання. Для кожного з цих митців “Лісова пісня” стала важливою частиною їхньої професійної біографії — досвідом, що накопичувався роками й щоразу оживає на сцені.
Прем’єра балету відбулася в повоєнному Києві у 1946 році. Ініціаторкою постановки стала молода балерина Наталія Скорульська, натхненна драматичною поемою Лесі Українки. Саме вона переконала свого батька, композитора Михайла Скорульського, що цей сюжет заслуговує на втілення мовою танцю. Від перших показів вистава мала неабиякий успіх. Балет задумувався не лише як сценічне відтворення шедевра Лесі Українки, а й як самобутній художній витвір. У цій постановці класична форма гармонійно переплітається з українським міфологічним світосприйняттям, а фольклорні мотиви стають невід’ємною частиною хореографічної драматургії.
Для Тетяни Льозової, яка виконує партію Мавки, ця вистава є яскравим прикладом самобутності української класики. Балерина характеризує “Лісову пісню” як академічну постановку з усіма її визначальними елементами: ліричним “білим” актом, па-де-де (фр. pas de deux — “крок для двох”, тобто дует), складною технікою виконання та класичними костюмами. Водночас вона підкреслює, що поряд із цим завжди відчувається унікальний український колорит, який неможливо сплутати з жодним іншим. “Для мене ця вистава — взірець української балетної класики, — зазначає вона. — Тут присутнє все, що ми звикли вважати класичним балетом, але водночас — національні вбрання, сцени з повсякденного життя, зокрема весілля, традиції та елементи народного танцю, образи природи, землі, що є джерелом цієї історії”.
У балеті відтворено символічне протистояння світу людей і природи. Особливо виразно це простежується в розвитку образу Мавки. Вона постає не як абстрактна фігура, а як жива істота, чия пластика змінюється відповідно до оточення та обставин. На початку вистави її рухи народжуються з лісу — легкі, сповнені радості життя. “Коли вона пробуджується у своєму царстві, в лісі, вона дуже природна, радіє кожній гілочці, кожному листочку”, — пояснює Тетяна. Зустріч із Лукашем стає для Мавки першим досвідом іншої тілесності — дотику, близькості, жестів, звичних для нього, але нових і незрозумілих для неї. Коли ж Мавка потрапляє у людський світ, її пластика трансформується ще більш помітно: з’являється інша вага, напруга, навіть положення рук і повороти набувають нового характеру. “Коли вона приходить у село і бере в руки серп, вона стає зовсім іншою, — говорить Льозова. — Змінюється і її сприйняття, і наповнення рухів. Вона намагається адаптуватися”. У цій трансформації криється одна з ключових драм вистави: світ людей вимагає відмови від природної свободи, і тіло першим реагує на цю втрату.
Прем’єр Ярослав Ткачук, виконавець ролі Лукаша, говорить про свого персонажа як про існування одразу трьох іпостасей. Перша — юнак, що живе моментом, без рефлексій, відкритий до дива та лісу. Друга — людина, яка повертається у звичний соціальний простір і поступово знову починає жити за його законами, відсуваючи на другий план усе, пов’язане зі свободою. Третя — Лукаш після втрати, після усвідомлення своєї зради, спустошений.
“Найскладніше — не техніка, а перебувати в усіх цих образах, — зізнається Ткачук. — Особливе місце в цій еволюції займає сцена весілля — момент різкого перелому, який у балеті стає ключовим. Після цього святкування настає вражаючий контраст. Коли Лукаш бачить Мавку і розуміє, що він накоїв. Він образив не лише її — він втратив себе. Без сліз за куліси я ніколи не виходжу після цієї сцени”.
Важливу роль у цій історії відіграє й Килина — персонаж, який у багатьох інтерпретаціях постає негативним, але у виконанні Ірини Борисової набуває іншої глибини. Для балерини її Килина — не втілення зла, а жінка зі своєю болісною історією. “Вона не зла, — говорить перша солістка. — Вона нещасна. Вона прагне сім’ї, дому, опори. Вона хоче жити, як усі — звичайним, зрозумілим життям”. Саме ця приземленість, за словами Борисової, вступає в трагічний конфлікт зі світом Мавки, де панує романтичне кохання. “Килина — переломний момент у цій історії”, — підкреслює Ірина.
Тетяна Льозова, Ярослав Ткачук та Ірина Борисова є носіями хореографії, яка передавалася насамперед через живий досвід педагогів і репетиторів, які пам’ятали попередні редакції балету. Ярослав нагадує, що нинішня сценічна версія походить із поновлення 1991 року в редакції Віктора Литвинова, проте історія постановки значно глибша. Після прем’єри 1946 року “Лісова пісня” неодноразово поверталася на сцену в нових інтерпретаціях. “Кожні десять-двадцять років відбувалося певне оновлення, — пояснює прем’єр. — Змінюються покоління, артисти, саме хореографічне мистецтво. Вистава живе й розвивається, існує як жива традиція, що передається від покоління до покоління”.
Звісно, це передбачає уважне й відповідальне ставлення до матеріалу та готовність пропускати його крізь сучасне тіло. “Навіть сьогодні, після багатьох років виконання, ми продовжуємо відкривати нові відтінки: паузи, акценти, інше відчуття простору”.
Саме завдяки цьому “Лісова пісня” не стала музейним експонатом, а залишилася живою виставою, зазначає Тетяна. Вона згадує педагогів, які відповідали за чистоту виконання, стежили за логікою хореографії й водночас розуміли: балет не може залишатися застиглим. Цю виставу Тетяна переймала, як кажуть у балеті, “з ніг у ноги” від легендарних сестер Потапових — Олени та Варвари. Балерини не лише передавали рухи, а й ділилися власним сценічним досвідом. “Вони розповідали, як танцювали самі, — згадує Тетяна. — А потім казали: ти можеш зробити не один пірует, а два. Спробуй!”
надано архівом Національної опери України
Географія балету “Лісова пісня” давно вийшла за межі Києва. У різні роки виставу показували на сценах Донецька, Одеси, Харкова, Дніпра. Вона має всі підстави й для повноцінного міжнародного сценічного життя.
“Так, це суто український продукт, — говорить Тетяна Льозова, — але він сприймається через музику, декорації, костюми. Тут усе зрозуміло без слів”.
Саме в цьому полягає унікальність “Лісової пісні”: мовою танцю вона розповідає про українську культуру. Вистава не потребує ані адаптації, ані спрощення й має всі шанси гідно представляти Україну у світі.
Текст: Катя Єлецьких, авторка проєкту Ballet Maniac
Авторка висловлює подяку за допомогу в підготовці матеріалу редакторці інформаційно-видавничого відділу Національної опери України Ларисі Тарасенко