12 грудня в українських кінотеатрах виходить новий фільм Леоса Каракса “Це не я”. Це відеосесей культового французького режисера, у якому він аналізує свою творчість, звертається до історії особистого життя, коментує сучасну політику та інтелектуально жартує.
Реклама.
Кінокритикиня Соня Вселюбська згадує відвідування Каннської прем'єри стрічки та намагається розібратися, з чого складається це кінополотно.
Історія створення
“Це не я” — доволі суперечлива назва для творчого автопортрета, що повністю і цілком складається з Леоса Каракса. Стрічка така ж заплутана і сюрреалістична, як і всі шість повнометражних фільмів режисера, знятих до сьогодні. Разом з цим, він по праву вважається одним із найважливіших сучасних французьких авторів, тож у глядачів є унікальна можливість відсвяткувати його творчість.
За таким самозакоханим, на перший погляд, проєктом, насправді ж стоїть замовлення музею Помпіду в Парижі. Музей планував робити виставку, запитуючи “Де ти, Каракс?”, а цей фільм мав бути творчою відповіддю режисера. Втім, зрештою виставка так і не відбулася. У своєму останньому інтерв'ю для IndieWire Каракс поділився, що, створюючи цей фільм наодинці для такого спеціального показу, він був шокований усвідомленням, що стрічці “Це не я” доведеться вийти за межі музейної експозиції.
Реакція на фільм у Каннах
Відбірники Каннського фестивалю, звісно ж, не могли проігнорувати цю стрічку. Особливо з огляду той факт, що цей відеоесей маркує 40 років режисури Каракса, який у 1984-му році представив свій дебютний повнометражний фільм “Хлопчик зустрічає дівчинку”. І ось через стільки десятиліть Каракса з шаленою радістю приймають в переповненому каннському залі Дебюссі. Аплодували йому так довго і наполегливо, що режисер закурив сигарету просто всередині. Така емоційна реакція пов'язана з великою кількістю особистого, що закладено у фільмі. Каракс по-новому відкрився як режисер, синефіл і просто звичайна людина, яку теж турбує реальність.
У лаконічному 42-хвилинному хронометражі насамперед він озирається на свою кар'єру, зіставляючи уривки зі своїх фільмів із загальнодоступними та особистими кадрами, а також новознятими епізодами-камео з його кіновсесвітів. Крім своїх фільмів, Каракс використовує велику кількість архівних матеріалів, ефектів та інтертитрів, тоді як його голос за кадром активно рефлексує то в анекдотичних, то в серйозних тонах. Однак визначити реальність, зіставити хронологію чи факти, які режисер так хаотично складає докупи, глядачеві доведеться самостійно.
Зізнання в любові до кіно
Найпрозорішою у фільмі є лінія любові до кіно Каракс вкотре нагадує глядачеві, який він еталонний французький синефіл, щедро насичуючи фільм відрізками важливих для нього стрічок, наче складає глядачеві список до перегляду. Джон Кассаветіс, Альфред Гічкок, Ф. В. Мурнау, Орсон Велс і, звісно ж, Жан-Люк Годар, який в цьому фільмі несподівано з'являється в камео. За межами екрана його голос вступає в діалог із режисером – це Каракс використовує уривки з документального фільму “Історії кіно” (1988) – масштабного і глибоко рефлексивного роздуму Жана-Люка Годара про історію візуального мистецтва. Тож “Це не я” справедливо читається як омаж, який своїми авангардними формами мімікрує під есеїстичну форму Годара, що задав своєрідний шаблон для творення в цьому жанрі. Однак, він включає у фільм дещо більш особисте – повідомлення з автовідповідача, яке Годар колись залишив Караксу, запрошуючи його на зустріч у Парижі. Стрічку “Це не я” можна називати багатьма речами, але ж насамперед це акт вшанування легенди кіно, мабуть, його найголовнішого вчителя.
Данину поваги Каракс віддає і своїм іншим колегам. Його фільмографію неможливо уявити без Дені Лавана, його головного актора й альтер его. Лавана ми бачили в першому повнометражному фільмі Каракса “Хлопчик зустрічає дівчинку”, а також, звісно, в “Корпорації “Святі мотори””, “Погана кров”, “Коханці з Нового мосту”. Фактурний актор, який має бекграунд у цирку й акробатиці, завжди виконує шалені ідеї режисера, і очевидно, що в “Це не я” у нього належний екранний час.
А для найдопитливіших наприкінці фільму режисер підготував подарунок. На екрані з'являється ще одна його улюблена героїня — лялька Аннет з однойменного фільму 2021 року з Марійон Коттіяр і Адамом Драйвером, і співає Modern Love Девіда Бові. Це, власне, стало провідним хайлайтом Каннської премʼєри, адже команда фільму також принесла з собою ляльку. У своєму інтерв'ю Каракс зізнався, що “просто хотів попрацювати з Аннет ще раз”, оскільки його команда змогла оживити героїню, що змусило сприймати її як повноправну персону в його творчості. Ба більше, така яскрава поява змогла збалансувати фільм від низки серйозних тривожних тем, до яких також звертається режисер.
Фільм як політичне висловлювання
“Це не я”, серед усього, запам'ятається як найнесподіваніший політичний кінокоментар цього року. Хоча фільми Каракса завжди були відірвані від реальності, цей фільм навмисно вдивляється в неї. У своїх роботах він обговорює актуальні трагедії людства: монтує окрему сцену з портретами сучасних диктаторів, після чого показує зруйновані будівлі й ставить риторичні запитання в порожнечу. Власне, актуальність порушених тем робить “Це не я” напівдокументальним фільмом. Саме це й заземляє стрічку, роблячи її чимось більшим, ніж просто актом самозамилування.
“Це не я” Леоса Каракса в українському прокаті з 12 грудня.
