У Всесвітній день балету хочемо розповісти вам про українців, які підкорили світову балетну сцену та зробили вагомий внесок в розвиток цього витонченого, красивого мистецтва.
Варвара Каринська та балетна пачка
Варвара Каринська (Барбара Каринська) — україно-американська дизайнерка одягу, авторка балетної пачки Powder Puff Tutu, володарка премії "Оскар" (1948) – за дизайн костюмів до фільму "Жанна д'Арк". Варвара Жмудська (дівоче прізвище) народилася 3 жовтня 1886 року в Харкові, в сім'ї заможного купця Андрія Яковича Жмудського. Навчалася на юридичному факультеті Харківського університету. Але юристкою не стала, бо в неї було інше захоплення. Вона цікавилася тканинами та вишиванням.
Реклама.
Варвара Каринська
Потім було три заміжжя, діти, Москва, Берлін, Брюссель і зрештою Париж. Тут українка проживе 9 насичених років, встигне попрацювати з відомими митцями, буде створювати костюми для балетної трупи Ballet Russe de Monte Carlo та для вистав Жана Кокто і Луї Жуве.
У 1939 році мисткиня з дітьми перебралися до США, де для Варвари відкриваються нові творчі горизонти. Давній приятель Джордж Баланчин допоміг їй отримати місце в Школі американського балету. Незабаром Каринська стала головним стилістом New York City Ballet, й почала створювати образи для танцівниць і танцівників у балетних спектаклях. ЇЇ співпраця з New York City Ballet тривала вражаючих 30 років.
За все своє творче життя Варвара Каринська створила тисячі образів для кіно та балету. Але найвагомішим її творінням стала так звана Powder Puff Tutu — балетна пачка, що назавжди змінила образ артиста балету й не втратила свого значення сьогодні. Раніше танцівники носили пачки, подібні на парасольки з численними металевими спицями, які додавали великого навантаження на корпус та обмежували свободу рухів. Натомість дизайнерка поєднала разом понад 10 шарів шифону так, щоб верхні були коротші за нижні. Завдяки цьому костюм виглядав більш витончено та красиво, а зірки балету могли рухатися на сцені максимально легко. Пачка, розроблена Каринською у дуеті з її другом та колегою Баланчиним назавжди змінили історію балету.
Броніслава Ніжинська — перша хореографка конструктивізму
Броніслава Ніжинська — українська балерина польського походження, яка успадкувала любов до танцю від свого батька — знаного постановника українського народного танцю Томаша Ніжинського. Броніслава була примою Міського театру. Разом зі своїм чоловіком, балетмейстером Олександром Кочетовським, вони працювали над постановками. Саме завдяки цій парі в Києві розвивалося балетне мистецтво і містяни вперше побачили такі вистави як: “Прелюдія” на музику Фредирика Шопена, “Етюди” Ференца Ліста та “Марення” Гектора Берліоза. Пізніше Броніслава створила свою “Школу рухів”, викладала у Київському експериментальному театрі-студії — Центростудії, працювала в Київській консерваторії, в Молодому театрі, заснованому Лесем Курбасом, а пізніше і в Українській школі драми. Якось до “Школи руху” навідався Серж Лифар, який так описав школу Ніжинської: “Учениці Ніжинської танцювали під музику Шопена та Шумана і пластичними рухами, грацією оживленого, одухотвореного ритмом, обожненого тіла створювали велику гармонію з музикою… Танець надихався музикою, музика знаходила своє здійснення, своє вираження в русі тіла, в його елевації — у Танці”. Саме тоді Лифаря назавжди поглинув балет.
Броніслава Ніжинська
“Школа руху” плідно співпрацювала з митцями Олександрою Екстер та Вадимом Меллером, який створював ескізи костюмів для вистав аж до 1921 року, коли Ніжинська покинула Київ і переїхала в Париж, а потім в Голлівуд.
Броніслава Ніжинська вплинула на становлення Сержа Лифаря, якого сміливо можна віднести до найвидатніших танцівників XX століття, ставила балет в театрі Колон в Буенос-Айресі, танцювала та підтримувала своїх учнів в Парижі, працювала в Голлівуді. Також Броніслава Ніжинська видала свою вагому працю “Школа руху: теорія хореографії”, в якій виклала неокласичний підхід до танцю. ЇЇ вважають першою хореографкою конструктивізму, мистецького напрямку першої половини ХХ століття. У мистецтві танцю до того такого не було, саме вона започаткувала цей напрямок у модерн-балеті.
Серж Лифар — зірка Гранд-Опера
Серж Лифар народився в передмісті Києва, але визнання здобув закордоном. Прагнення свободи від більшовицького тиску та запрошення приєднатися до зіркової трупи Сергія Дягілєва змусили 17-річного Сергія покинути батьківщину. Ризикуючи життям та здоров’ям однієї холодної зими хлопець дістався омріяної Європи.
Серж Лифар
У Парижі Сергій Лифар завдяки своїй працьовитості і таланту швидко виріс від простого танцівника та отримав головні партій у виставах. А після смерті Дягілєва очолив балетну трупу Гранд Опера. Більше 30 років віддав цьому театрові, був його солістом, хореографом, педагогом. Фактично він відродив французький балет, його репертуар, трупу, його школу та славу. Один із найвідоміших балетів того часу, “Ікар”, стане уособленням самого Лифаря. Критики так відгукувалися про його майстерність: “Ікар — це епоха, це синтез усієї його творчості, це начебто гранична межа”. Серж Лифар підкорив найкращі сцени Європи, товаришував з найвідомішими митцями свого часу, які створювали для його вистав образи і декорації. Серед них — Коко Шанель, Пабло Пікассо та Жан Кокто.
Незважаючи на початок Другої світової війни, Лифар залишається в Парижі, очолює театр, створює найкращі спектаклі та підтримує життєдіяльність французький балет. Загалом українець поставив у “Гранд-Опера” понад 200 балетних вистав, виховав 11 зірок балету. У 1947 році заснував у Парижі Інститут хореографії при Гранд-Опера, з 1955 року вів курс історії й теорії танцю в Сорбонні, був ректором Університету танцю, професором Вищої школи музики та почесним президентом Національної ради танцю при ЮНЕСКО.
Батьківщина до кінця життя залишиться світлою мрією артиста: “Навіть прекрасний блискучий Париж не зміг примусити мене, киянина, забути мій широкий, величавий Дніпро”.
