Саша Андрусик — співзасновниця та кураторка музичної агенції “Ухо”, унікальної інституції, яка понад 10 років влаштовує в Києві концерти сучасної академічної музики. Про роль мистецтва в часи повномасштабної війни кураторка розповіла в інтерв'ю Vogue Ukraine.
Cаша Андрусик є учасницею першого друкованого видання Vogue Ukraine Leaders 2024.
Реклама
“Моє завдання — допомогти мистецькому висловлюванню знайти влучну форму й місце”, — говорить Саша Андрусик, співзасновниця та кураторка музичної агенції “Ухо”, яка організовує концерти нової академічної музики. Від 2012 року її команда влаштувала в Києві понад дві сотні творчих подій, зібрала власний оркестр, поставила три опери, здобула Шевченківську премію 2021 року за музичний проєкт “Архітектура голосу” і запустила власний лейбл звукозапису. Андрусик керує “Ухом” майже десятиріччя. “Це — і моє власне висловлювання, викладене у форматі довгої й подеколи уривчастої розмови про простір, час, пам’ять — здебільшого музичними засобами”, — каже вона.
“Ухо” і суміжні ініціативи — результат послідовної роботи й переплетення особистих історій. “Практично всі, з ким ми працювали, — або мої родичі, як-от перший і другий чоловіки, або люди, які з часом стали друзями чи близькими професійними партнерами, що все одно виходить за межі простого співробітництва”, — зауважує Саша і згадує співзасновника “Уха” Євгена Шимальського, фундатора клубної спільноти Plivka Яна Спектора, продюсерку Катерину Сулу, художницю і сценографку Катю Лібкінд, дослідника мистецтва Мішу Богачова та італійського диригента Луїджі Гаджеро.
Все почалося з романтичної історії. “Із Женею Шимальським ми зустрілись, коли мені було 20. На перше побачення він прийшов із диском тунісця Ануара Брагема Le pas du chat noir — класним арабським етно-джазом, який мене абсолютно приголомшив, — пригадує Андрусик. — Тож на всі наші наступні зустрічі Женя приносив нові й нові платівки — ECM, Winter & Winter, Tzadik, Sub Rosa. Це була подвійна зваба — він закохував мене в себе через музику”.
Зі спільного захоплення навесні 2012-го з’явилося “Ухо”, а восени того ж року — концерти “від слухачів для слухачів”. Таким формулюванням команда підкреслювала, що події організовано академічними аутсайдерами, людьми без вищої музичної освіти (Саша Андрусик — дипломована філософка). Розуміння справжніх масштабів прийшло поступово: “Якось Нік Рот, наш друг-музикант з Ірландії, зауважив, що завдання агенції — допомогти сформувати місцеву сцену. Так ми й усвідомили, чим займаємося”.
“Ухо” — вдалий приклад самоорганізації. Їм вдається презентувати сучасну класичну музику різними засобами, передусім через міський простір та візуальне мистецтво. У фокусі агенції — Київ і його історія, що обумовило появу проєкту “Архітектура голосу” 2014–2018 років. Це серія концертів вокальної музики та виставкових подій, об’єднаних у цикли. Їх щоразу виконували в різних столичних локаціях: в оранжереї Ботсаду, на стадіоні “Динамо”, в басейні “Олімп”, де слухачі могли плавати, поки звучав концертний репертуар, у Дмитрівській церкві, яку в радянські часи перетворили на шкільний спортзал зі специфічною дощаною підлогою, в палеонтологічному музеї. “Мені цікаво працювати в Києві, де я добре розумію аудиторію, до якої звертаюсь, бо здебільшого цінність “Уха” — саме публіка, яка приходить до нас. Навіть якби в залі музично нічого не відбувалося, зустріч цих людей, можливість бачити їх разом — уже було би приємністю. Аби зібрати таких слухачів, потрібні роки діалогу — такого, де приростаєш до співбесідника”.
Почуття спільності стало особливо відчутним на воєнних концертах “Уха”, що розпочалися влітку минулого року. На них звучали виключно твори, написані після початку повномасштабного вторгнення. Великою подією став цикл виступів із трьох епізодів у межах виставки “Ти як?” в Українському Домі. Піаніст Євген Громов виконував твори українських класиків, представників неформальної групи композиторів “Київський авангард”, що виникла у 1960-х роках, — Валентина Сильвестрова та Віталія Годзяцького. Вечір відкрився п’єсами, які Сильвестров написав буквально в дорозі з прифронтового Києва до Берліна в березні 2022-го, а продовжився Третьою фортепіанною сонатою Годзяцького, над якою той працював кілька десятиліть.
“Такі події — в якомусь сенсі нагорода за сміливість, — зізнається Андрусік. -— У мене троє маленьких дітей, але ми лишаємося тут. Це нелегкий вибір, час від часу я наново його зважую — бо розумію, чим ризикую. Втім, українці в Україні мають можливість розділити одне з одним не лише горе, страх і жахливу втому, але й надію, спротив у всіх його можливих формах і глибоке діяльне співчуття. Такі зустрічі — золотий фонд мого життя, основна причина залишатися”.
Із бажання задокументувати досвід проживання війни і зберегти все, що було зроблено, “Ухо” прийшло до створення власного звукозаписувального лейблу Kyiv Dispatch. Першим релізом у травні цього року став електроакустичний альбом Liebestod українських композиторів — чуттєвого й ексцентричного композитора і піаніста Олексія Шмурака та чи не найвідомішого у світі українського електронного композитора Олега Шпудейка з текстами любовних листів Івана Мазепи, поезією представника Розстріляного відродження Володимира Свідзінського й англійця Джона Кітса. Крихкість стосунків, тривога за безпеку й життя найдорожчих людей, гостре прагнення до близькості та спокою, почуття жаху перед подіями, що насуваються, і, зрештою, прийняття їхнього колосального масштабу — ось теми цього альбому.
Ще один важливий реліз — документальна аудіоп’єса саунд-артиста і продюсера Яна Спектора Death in June, присвячена друзям, які загинули влітку 2023-го на фронті, під Бахмутом, Оріховом та Куп’янськом — Гені Колеснику, Кості Кузіну, Богдану Мазуренку та Антону Петрочку. Далі має вийти архівний запис імпров-опери “Медея” — одного з найбільш новаторських проєктів “Уха”, створеного у 2016-му із зірковим складом музикантів-імпровізаторів за участі виконавців сучасного японського танцю. Платівку оформила мисткиня Ліза Білецька, яка розробила цифровий диптих, присвячений Кінбурнській косі. У його першій частині вона нашарувала дані про спричинені діями російської армії пожежі на світлини місцевої флори та фауни, викладені користувачами соцмережі любителів природи iNaturalist. “У фотографій є геолокація: натискаєш на точку в пожежі — і бачиш, що там було раніше, яка тварина чи рослина загинула. Ці аматорські світлини — ніби із сімейних альбомів: у кадрі часто то чиясь рука в траві, то нога у воді. Пронизливо”, — каже Саша. Друга частина диптиха — цифровий простір пам’яті, що нагадує онлайн-гру, в яку художниця помістила намальованих мешканців Кінбурна: опиняєшся в рожевому тумані серед тварин і птахів, іграшково красивих, але мертвих.
Головний пріоритет “Уха” — бути чуйними до своєї аудиторії. “Ми довго сумнівалися, чи потрібні концерти на тлі повномасштабної війни, та вже під час першого усвідомили: якщо хочемо розрадити й підтримати, це варто робити негайно, — підсумовує Андрусик. — Люди тримаються за музику, за звернене до них слово, за можливість побачити знайомі обличчя — за все, що нагадує: вони не самі”.
Текст: Аміна Ахмед
Фото: Lesha Berezovskiy
Зачіски та макіяж: Daria Zhadan
