Дар'я Бассель — кінопродюсерка, кураторка, директорка платформи DOCU/ПРО Міжнародного фестивалю Docudays UA, завдяки невпинній роботі якої світ відкриває для себе українське документальне кіно. Дар'я є учасницею першого друкованого видання Vogue Ukraine Leaders 2024.
Текст: Алекс Малишенко
Ім’я кінопродюсерки Дар’ї Бассель можна побачити в титрах найпотужніших українських документальних стрічок, які йшли в кінотеатрах останніми роками. Її понад 13-річна робота в команді фестивалю Docudays UA дала поштовх фільмам, що здобули світове визнання: від оскарівського номінанта у 2023 році, дансько-українського фільму “Будинок зі скалок” Сімона Леренга Вільмонта про Лисичанський центр соціально-психологічної реабілітації дітей, до приголомшливої картини “Мирні люди” Оксани Карпович, в якій зібрані перехоплені розмови російських військових, що вражають дикістю й жорстокістю.
Реклама
Фільми, які продюсує Дар’я, — гучні, іноді буквально. У 2022-му в Каннах відбулася прем’єра ігрової стрічки “Бачення метелика” Максима Наконечного (її Бассель співпродюсувала з продакшн-командою Tabor) — про аеророзвідницю, що повертається з російського полону. На прем’єрному показі на червоній доріжці лунала сирена — на згадку про війну в Україні у святковій атмосфері Лазурового Берега. У лютому на Берлінале представляли “Мирних людей” Оксани Карпович. Обійшлися без спецефектів — перехоплені розмови російських військових, зібрані в одній картині, вражали дикістю й жорстокістю.
“Оксану я знаю дуже давно, відколи вона ще приходила на фестиваль Docudays UA волонтеркою. Ми з нею думали робити зовсім іншу стрічку, — розповідає Дар’я про народження фільму. — Готували заявку в Український культурний фонд на підтримку картини, мали подати її 24 лютого”. Після вторгнення росіян Карпович почала працювати з телекомпанією Al Jazeera: як фіксерка і продюсерка кілька місяців провела на передовій на Харківщині та Донеччині, організовувала знімання для журналістів, а ночами слухала перехоплені розмови окупантів. Так народилась ідея картини.
Бассель завжди цікавилась кіно та кіновиробництвом. Цьому сприяли батьки: тато — актор і засновник незалежного одеського театру “hевел hеволим”, мати — локейшн-менеджерка на Одеській кіностудії (працювала, зокрема, на проєктах Кіри Муратової). Після закінчення Одеського університету Дар’я, випускниця кафедри німецької мови та літератури, пішла працювати в місцевий журнал, потім переїхала до Києва, де влаштувалася на канал Star TV адміністраторкою. Там зустрілася з композитором Антоном Байбаковим, який познайомив її з друзями — організаторами Docudays UA. До команди фестивалю Бассель доєдналась у 2011-му. “Я на той момент взагалі нічого не знала про документальне кіно. У мене було уявлення, що це National Geographic або телевізійні фільми. На Docudays я почала шлях як гостьова координаторка”, — згадує вона.
Фестиваль, який за 21 рік існування сформував сучасну українську документалістику, показує найактуальніше кіно з усього світу. Саме тут відбувся перший український показ тепер уже лауреата “Оскара” — “20 днів у Маріуполі” режисера Мстислава Чернова.
Один із ключових напрямків фестивалю — індустрійна платформа DOCU/ПРО, за яку відповідає Бассель. Вона організовувала поїздки українських делегацій на головні документальні кінофоруми світу — Visions du Réel у Швейцарії та IDFA в Нідерландах. Крім того, Дар’я продюсує незалежне кіно. Це стрічка 2013 року про безхатьків “Хворісукалюди” Юрія Речинського, фільм-концерт 2019-го “Розділові Наживо” Вадима Ількова, що досліджує поезію Сергія Жадана через візуальні образи, і “Тато — мамин брат” того ж режисера — історія андеграундного київського перформера Анатолія Бєлова, що змушений був стати опікуном п’ятирічної племінниці.
У розмові Бассель називає себе “воркаголіком” і зізнається, що довгий час жертвувала заради роботи вільним часом та здоров’ям. Каже, що зараз баланс вирівнявся, але досі готова працювати цілодобово над проєктами, за які вболіває. Один із таких — продакшн-компанія Moon Man, що стартувала з гіта “Будинок зі скалок” Сімона Леренґа Вільмонта 2022 року. Данські продюсери почали роботу над фільмом без українського фінансування, хоча зазвичай міжнародні ініціативи залучають гроші з країни, де знімається кіно. Це робиться для того, щоб місцева команда взяла на себе частину виробничих завдань, а стрічка потім вийшла тут у прокат. На державному рівні це є частиною культурної дипломатії. За допомогою Бассель данці отримали грант від Держкіно. У 2023 році ця стрічка про дітей із Лисичанського центру соціально-психологічної реабілітації отримала номінацію на “Оскар”. На церемонію в Лос-Анджелес Дар’я не поїхала — натомість вирушила в Братиславу дознімати картину “Редакція” Романа Бондарчука, ігрову трагікомедію про роботу місцевої херсонської газети: “Постійно між собою жартували, що всі поїхали в Лос-Анджелес на церемонію, а я у Братиславу. Але це було важливо”.
Бассель каже, що в її проєктах більше щирості, ніж стратегії чи власних амбіцій: “Мені просто цікаві задуми та люди, які працюють заради цінностей. Я мрію, щоб українське документальне кіно посіло своє місце на світових фестивалях. А найбільше мені подобається та неповторна атмосфера, яка є у нашій професії, коли збираються прекрасні люди разом і створюється кіно”. Зараз Дар’я продюсує згадані стрічки “Мирні люди” і “Редакція”, а також анімаційний фільм Ірини Цілик “Червона зона”, про її особисті переживання війни, і "Пісні землі, що повільно горить" Ольги Журби — колективний портрет українця в часи повномасштабного вторгнення. Нещодавно стало відомо, що стрічка Ольги Журби представить Україну на Венеційському кінофестивалі, що розпочнеться вже 28 серпня. Бассель впевнена, що показ фільму у Венеції дасть змогу "говорити із глядачами в усьому світі на рівні глибоких емоцій, передаючи наш біль і змушуючи замислитись про наслідки цієї війни для всього світу".
Продюсерка розповідає, що хоче і далі створювати документальне кіно, яке б зачіпало почуття глядача. Один із головних викликів на цьому шляху — організувати продакшн, що приноситиме дохід і продюсуватиме мистецькі та цікаві фільми. На розв’язання цієї задачі Бассель дає собі кілька років. За цей час, без сумніву, її фільми ще не раз гучно прозвучать на міжнародних кіноподіях.
Текст: Алекс Малишенко
Фото: Lesha Berezovskiy
Зачіски та макіяж: Dmytro Grushkivskiy
