З ім'ям Івана Уривського — режисера Національного драматичного театру імені Івана Франка, лауреата Шевченківської премії 2024 року — пов'язують театральний бум в Україні. Під час повномасштабної війни 34-річному Уривському вдалося привернути увагу тисяч глядачів до української класики, пропонуючи новаторський погляд та сучасні сценічні рішення.
Іван Уривський — учасник першого друкованого видання Vogue Ukraine Leaders 2024.
Реклама
Фото: Vasylyna Vrublevska, Vic Bakin, Brett Lloyd
Текст: Дарія Слободяник
“Слово “зірка” мене лякає — зірки на небі. Я точно не такий”. Із притаманною йому скромністю режисер Іван Уривський відхрещується від того, як його описують у медіа та соцмережах. Насамперед через бум, який спричинила вистава “Конотопська відьма” у Театрі Франка — цьогоріч Іван здобув за цю роботу Шевченківську премію. Потрапити на виставу — справжня удача: з літа квитків немає до жовтня. Проте Уривського, який за вісім років у професії створив понад 20 вистав у Києві, Львові, Одесі та Івано-Франківську, тішать дві речі: шалений попит на український театр, а разом з ним цікавість до вітчизняної драматургії, історії, спадщини — та можливість конвертувати глядацьку увагу в кошти на допомогу Збройним Силам. Тільки за одну благодійну “Конотопську відьму”, зіграну 4 березня цього року, для фонду “Повернись живим” вдалося зібрати понад 2,3 мільйона гривень.
Ми зустрічаємося кілька разів через щільний графік режисера. Цього сезону Уривський поставив чотири сценічні роботи — “Підступність і Кохання” за Шиллером у Франківському драмтеатрі, “Хазяїна” Карпенка-Карого в Театрі на Подолі, “Марію Стюарт” Шиллера в рідному Театрі Франка й оперний етюд “На Русалчин Великдень” на музику Леонтовича в Національній опереті. Іван зізнається, що сам вже “не витягує”: “адже кожен раз треба не просто поставити — а насамперед придумати, створити”.
Іван ділиться, що після успіху “Конотопської відьми” був змушений навчитися говорити “ні”, чого раніше не вмів: “Пропозицій багато, але я часто кажу “ні”. За останній рік стало більше друзів, більше уваги преси, але, каже режисер, “прийде час, коли це зникне”. Поки ж, сміється Іван, погоджується на кілька інтерв’ю в місяць, аби “позбутися зажимів і страхів” — проте відчуває, що його “стало вже дуже забагато” в інформаційному просторі. Помітно, що Іван не любить говорити про себе та свої почуття, натомість залюбки розповідає про колег і атмосферу, яка панує на сцені.
“Я щасливий, що театр у країні існує попри все”, — каже він і згадує, як пару днів тому під час репетиції “На Русалчин Великдень” у Театрі оперети вимкнули світло. “У виставі задіяно 70 людей — хор, оркестр, солісти, — мабуть, їм не дуже комфортно працювати в темряві. Але ми знайшли якісь ліхтарики і з таким кайфом провели цю репетицію, у натхненній атмосфері — це цінний досвід”.
Оперний етюд на музику Миколи Леонтовича, автора культового “Щедрика”, став дебютом Івана Уривського в музичному театрі. За сюжетом це проста історія про козака, який, заблукавши, опиняється на березі Дніпра, де зустрічає русалок, що хочуть його вбити, але одна з них закохується в нього і намагається врятувати. Уривський перетворює народний сюжет (в основі лібрето — однойменна казка Бориса Грінченка) на кінематографічну фантасмагорію, у якій торкається теми консюмеризму і надмірного споживання, екологічних проблем і фемінізму. У рецензіях журналісти пишуть, що не очікували побачити настільки осучасненого Леонтовича, але на це в Івана є відповідь: він впевнений, що українська класика — складніша і тонша, ніж ми собі її уявляємо.
“Існують стереотипи, що українська драматургія на перший погляд проста та зрозуміла, але я впевнений, що з неї можна викачувати пристрасті рівня Шекспіра. У цьому і є кайф театру — брати будь-яку п’єсу та розвивати до масштабів світової драми”. Саме це Івану вдається робити у виставах: наприклад, у “Лимерівні” Панаса Мирного, яку він поставив у Театрі Франка в 2019 році. Відому соціально-побутову історію про матір, що видає доньку заміж за нелюба, Уривський перетворює на містичну екзистенційну драму, наповнену символізмом: взяти хоча б солом’яні костюми родини Кнурів, що натякають на безсердечність цих людей.
Надихнути глядача подивитися на українську драматургію по-новому — для Івана це вже стало місією, і зважаючи на понад 35 мільйонів переглядів гештега #конотопська відьма у тіктоку, можна сказати, що місію виконано. “Мені ніколи не подобалося примітивне зображення нашої історії на сцені – якщо козаки, то п’яні, якщо кохання, то стереотипні прогулянки поміж дерев. Невже тільки так можна ставити? У цих текстах є й інше, що зачіпає вічні речі — страждання, біль, пороки”. Режисер каже, що відшукує в класичних текстах іронію та парадокси, а ще любить вивчати темний бік душі, “адже саме це робить театр об’ємним — можливість “провести розтин” характеру людини”.
Зокрема, людські пороки Уривський досліджує у виставі “Калігула”, з якою на початку липня представив Україну на фестивалі у французькому Авіньйоні — одному з головних театральних майданчиків світу. Це історія про давньоримського тирана, засліпленого необмеженою владою настільки, що його божевільні вчинки несуть хаос і смерть. “Калігула” став першим спектаклем Уривського після початку вторгнення — команда “франківців” розпочала репетиції у травні 2022 року, коли театр тільки відкрився після вимушеної паузи. У постановці є нерв часу, моторошно актуальні монологи Калігули про те, що він хоче зробити світ кращим, вбиваючи всіх, хто має власну думку, — і звідти гострі паралелі із сьогоденням, де вже інший тиран і диктатор несе смерть. У телефонній розмові Іван розповідає, що репрезентувати Україну в Авіньоні “цікаво та відповідально”. “Французи дуже театральні люди і чудово нас приймають; а ще важливо, що тема диктатури зараз актуальна для світу загалом, тож ми влучаємо у порядок денний”. Дійсно, у розлогій рецензії для видання sceneweb.fr французький журналіст Крістоф Кандоні пише, що Уривський у “Калігулі” виводить на перший план насамперед політичний пласт і що в контексті російсько-української війни ця історія про тирана, блискуче зіграного молодими акторами, видається особливо “пронизливою і небезпечною”, як недвозначний натяк світові.
Уривський із трупою прилетіли в Авіньйон з театрального фестивалю в румунському Сібіу, де квитки на дві вистави були розпродані за довго до їхнього приїзду. А от у Авіньйоні було все навпаки, перші вистави грали на пів залу, адже там величезна конкуренція – у програмі фестивалю понад 1600 вистав. Тож актори Олександр Рудинський та Віталій Ажнов, що грають титульну роль Калігули, робили невеликий перфоменс, під час якого ходили вулицями Авіньйона, запрошуючи людей на спектакль. Уривський вважає це цікавим досвідом: “Ти ніби починаєш все спочатку. Треба зацікавити глядача, аби спрацювало черезтинне радіо, — геть не так, як ми звикли зараз в Києві”. В Авіньйоні велику роль відіграють рецензії на виставу — так, за рахунок рецензій та розголосу на шостій виставі "франківцям" вдалося зібрати повний зал. Можливість показати виставу поруч із найвідомішими режисерами – у цьогорічній програмі беруть участь Кшиштов Варліковські та Борис Шармац — для Уривського гарна нагода для саморефлексії й аналізу. “Коли вдома мені кажуть, що я створив чудовий спектакль, я завжди згадую режисерів, які роблять талановитіші речі, ніж я. Важливо дивитися на себе критично”.
Може, саме в цій самокритичності і криється секрет успіху Івана Уривського. Простою в його розкладі не передбачається: у серпні в Празі режисер ставить “Перетворення” Кафки на сцені Міського театру, а наступного сезону — “Золотий Обруч” Лятошинського у Львівській опері. Проте попри все визнання, Уривський не вважає себе успішним — більше говорить про задоволення від процесу. Для нього успішність вистави визначається не кількістю проданих квитків: “Це про внутрішнє задоволення нашої команди – від процесу роботи, від емоцій, які ми отримуємо від вистави. Якщо це вдається, то і глядач це відчує, і захоче "побути" з виставою. Але для мене головне зараз — щоб український театр був якісним і цікавим, щоб нас відкривали у світі. І це справжня насолода — бачити, як на головному театральному фестивалі світу твої актори після вистави виходять на поклон з прапором України. Це дуже трепетно”.
