У кожної декади є своя ікона — та, що відображає її дух. Для дев’яностих нею стала Вайнона Райдер. Не тому, що пасувала до вимог тієї доби, а тому, що їх руйнувала. Голлівуд випускав глянцевих красунь, а Райдер лишалася неформалкою — особливою, оригінальною, тямущою. Її дотепність викликала роздратування у режисерів, непередбаченість вселяла страх студіям, а незвичність не вписувалася в параметри яскравих обкладинок. Однак саме це робило її невідпорною.
Вайнона Райдер на 66-й церемонії вручення премії “Оскар”, Лос-Анджелес, 1994
Реклама.
Дитя з книжкової оселі
Її народження та юність — готова основа для незалежного кіно. Своє найменування вона отримала на честь містечка Вайнона в штаті Міннесота: майбутня акторка народилася завчасно, коли її мати гостювала там у родичів. Друге ім’я, Лора, їй дали в пам’ять про дружину автора Олдоса Гакслі, з яким товаришував батько Вайнони. До речі, він був нащадком євреїв-переселенців, котрі жили в Харкові до перевороту 1917 року.
View this post on Instagram
Батьки були представниками інтелігенції напряму гіпі: захоплювалися літературою, приятелювали з відомим американським поетом Алленом Ґінзберґом і підтримували нонконформістський рух. Вайнона росла серед книжок і філософських дискусій, однак без електроенергії — декілька років родина жила в сільськогосподарській громаді в містечку Елк на півночі Каліфорнії. Чи не єдиною втіхою були кіноперегляди, які організовувала мати, колишня кіномеханікиня: на простирадлі в старому приміщенні демонстрували не анімаційні фільми, а кінострічки Джона Кассаветіса та Джини Роулендс.
Вайнона Райдер у Лос-Анджелесі, 1989
Коли дівчині виповнилося десять, родина переїхала до міста Петалума, теж у штаті Каліфорнія. Вайнона змалечку була неординарною: чорні вбрання, коротке волосся, селінджерівська туга, улюблена книга — “Над прірвою у житі”. У школі її цькували й глузували — через зовнішність, через чудернацькість, через те, що відрізнялася від інших.
Вайнона Райдер у фільмі “Лукас” (Lucas), 1986
Фахова діяльність почалася рано й доволі буденно: Вайнона відвідувала театральні заняття в Сан-Франциско й випадково потрапила на проби до фільму “Лукас”. Її проби записали на VHS, плівку побачив агент, і вже за рік вона знімалась у своєму першому проєкті. Другий фільм, “Кадриль”, привернув до неї увагу критиків. Жодних знайомих продюсерів чи “своїх людей” у кіностудіях — на кастинги їздили родинним Volvo з півночі Каліфорнії до Лос-Анджелеса.
Прорив настав, коли до її рук потрапив сценарій стрічки з назвою “Бітлджюс”. Історія готичної дівчинки, яка дружить із привидами, ніби віддзеркалювала її власне дитинство.
Вайнона Райдер у фільмі “Кадриль” (Square Dance), 1987
Дівчина, що бачила померлих
Сценарій “Бітлджюса” з’явився дуже вчасно. На пробах Вайнона зустріла Тіма Бертона — молодого режисера з темними колами під очима й несміливою усмішкою. Безглуздий, похмурий, іронічний — він шукав героїню, яка наче прийшла з потойбічного світу. Вайнона, з пофарбованим у синьо-чорний колір волоссям, у чорному одязі з секонд-хенду, закохана у старе кіно й готику, була її досконалим втіленням.
Вайнона Райдер у фільмі “Бітлджюс”, 1988
Лідія Дітц стала улюбленою героїнею всіх, хто колись відчував себе чужим — у школі, місті або власній родині. Вона не принцеса, не бунтівниця, не жертва й не рятівниця — просто дівчина, котра не довіряє дорослим і краще розуміє мерців, ніж живих. Після цієї ролі Райдер перестала бути лише перспективною акторкою. “Бітлджюс” став хітом — і справжнім явищем. У світі, де від дівчат чекали усмішок і покірності, Вайнона зробила популярними інтелект, меланхолійність і відвертість.
Вайнона Райдер у фільмі “Бітлджюс”, 1988
Вайнона і покоління X
Після “Бітлджюса” Голлівуд намагався зробити з Райдер зразкову зірку — але вона обрала іншу дорогу. Обирала сценарії, які суперечили очікуванням: чорну сатиру, іронічну мелодраму, фільм-казку. У всіх цих історіях — героїні, які не вписуються в норми, і в кожній — щось від самої Вайнони.
Крістіан Слейтер і Вайнона Райдер у фільмі “Смертельний потяг”, 1988
Наприкінці вісімдесятих американське кіно стало надто бездоганним: у комедіях усі безтурботні та щасливі, у бойовиках — старанні та героїчні. Голлівуд відполірував себе до блиску. Та фільм “Смертельний потяг” пробив у цьому лоску пролом. Вероніка у виконанні Райдер — кмітлива дівчина, яка відмовляється грати за правилами шкільного світу, де популярність виборюють приниженням і жорстокістю. Кінострічка була настільки гострою та цинічною, що студії довго зволікали з показом. У цьому й була сила Вайнони: вона не грала “позитивну” чи “негативну” дівчину — вона грала правдиву людину.
Джонні Депп і Вайнона Райдер у фільмі “Едвард Руки-ножиці”, 1990
Згодом — “Едвард Руки-ножиці”, готична казка та один із найзнаковіших фільмів 1990-х, який зробив Райдер і Джонні Деппа головними ідолами десятиліття. У стрічці “Русалки” її героїня зростає між релігійними догмами та прагненням жити власним життям. У “Реальність кусається” Вайнона стає взірцем покоління: змучених, тямущих, саркастичних людей, котрі не хочуть продавати себе заради стабільності. У “Маленьких жінках” — новим обличчям жіночої емансипації в кіно: героїня, яка пише, мислить, сперечається, і заявляє про власні амбіції.
Вайнона Райдер і Анджеліна Джолі у фільмі “Перерване життя”, 1999
Райдер завжди грала тих, кому тісно у звичних рамках соціуму. Її фільмографія дев’яностих — ретроспектива епохи. Вона знімалася у фільмі “Епоха невинності” Мартіна Скорсезе про позолочене століття Нью-Йорка і зіграла психічно хвору жінку у кінострічці “Перерване життя”. В інтерв’ю могла цитувати Джойса, а на церемонію “Оскар” прийти у сукні за десять доларів.
Так формувався її дивовижний образ: зірки першої величини, яка тримається як звичайна людина. Вона стала іконою стилю, хоча й не прагнула нею бути — просто вдягала те, що до вподоби: чоловічі сорочки, кеди, потерті шкіряні куртки, речі з секонд-хендів і старі бейсболки. І, мабуть, саме ця химерна щирість зробила її легендою.
Вайнона Райдер в аеропорту Лос-Анджелеса, 1990
Вайнона Райдер на премʼєрі фільму “Секс, брехня і відео”, 1989
Зішестя з небес
На початку двотисячних, коли в Голлівуді закінчувалася епоха саркастичних героїв і наставала ера ботоксу й реаліті-шоу, на Вайнону чекала халепа. У грудні 2001 року її заарештували в універмазі Saks Fifth Avenue у Беверлі-Гіллз: акторка нібито пробувала винести дизайнерські речі — сукні, светри, аксесуари — на суму понад п’ять тисяч доларів. У попкультурі з’явився новий гучний скандал, а преса вигадливо підбирала заголовки для перших шпальт, на кшталт Winona’s Fall From Grace.
Вайнона Райдер на прем’єрі фільму “Гудзонський яструб”, 1991
Нескінченні кадри із судового засідання, обговорення її психологічного стану, залежностей і стилю водночас. Процес транслювали в прямому ефірі, наче черговий сезон серіалу. Вона отримала три роки умовного терміну, 480 годин суспільних робіт — і вирок, важчий за будь-який документ у суді: статус “неблагонадійної”.
Виправдань протиправним діям не існує — але подвійні стандарти очевидні. У Голлівуді чоловікам десятиліттями прощали насильство, шантаж і зруйновані кар’єри — та й долі — інших людей. Це так, до слова.
Тоді Райдер зникла з обкладинок і вчасно загальмувала. Назвімо це не падінням із п’єдесталу, а нечастим для Голлівуду актом самозбереження.
Жінка поза системою
Вайнона повернулася непомітно — просто потроху відбудовувала себе наново. Почала з другорядних ролей. У Річарда Лінклейтера знялася в “Затьмаренні” — історії про людей, котрі поступово втрачають відчуття дійсності. У “Приватному житті Піппи Лі” Ребекки Міллер зіграла жінку, яка намагається зберегти честь і здоровий глузд серед сумбуру власного життя. А в “Чорному лебеді” Даррена Аронофскі — героїню, яку просто “списали”, коли з’явилася нова зірка. Невелика, але бездоганна роль — і водночас майстер-клас
